Відзначаючи березень як місяць, присвячений жінкам, Відділ №107 ім. Лесі Українки Союзу українок Америки (СУА) зорганізував одноденний захід «Жінки у мистецтві: виставка мистецьких творів жінок українського походження, які живуть у районі Сан-Франциської затоки» у приміщенні центру прийому відвідувачів ІТ-корпорації Google (Google Cuddle)

 

На тимчасових стендах висять витвори живопису. Яскраві квіти у петриківському стилі – і абстрактні композиції; дівочі портрети в українському вбранні – і виписані олійними фарбами сценки з життя Сан-Франциско, ніби застиглі кадри кіно; імпресіоністські краєвиди – і замальовки старої Одеси з розвішаною на балконах білизною та неодмінними котами; барвисті мозаїчні картини – і примхливо вирізьблені дереворити. На столах – керамічні вази, попільниці – і дерев’яні писанки... Ошатні митці жваво дискутують про стилі і зміст своїх творів та робіт своїх колег. У маленькій залі все це створює піднесену і водночас невимушену атмосферу, яка запрошує до вільного спілкування і наповнює душі відчуттям причетності до творення.

Мисткині переважно молоді. Деякі приїхали сюди протягом останніх 20 років, інші – зовсім недавно, втікаючи від повномасштабної війни. Є професіонали і аматори.

Ось, наприклад, Ольга Болзовська показує свої мозаїки. Працює масажисткою, але закінчила у Львові поліграфічний технікум. «По закінченні технікуму я працювала у друкарні: складала літери у набір. Тоді мені це не подобалося. Але під час пандемії ковіду, коли ми з чоловіком, як і всі, сиділи удома, нам спало на думку зайнятися мозаїкою. Чоловік мій майструє дерев’яні столи, а я їх прикрашаю мозаїкою, і складання мозаїчних картин мені припало до душі», - ділиться Ольга «секретами» творчості.

...Малюнки олівцем та пером у вигляді листівок, стилізованих під 1910-і роки, – брами і куточки Одеси, каліфорнійські подвір’я, італйські пейзажі... Олена Ковташ родом із Запоріжжя, проте мистецький дар відкрився у неї на екскурсії в Одесі, теж під час ковіду. «А на Дерибасівській ковіду не було, люди без масок, жваві, чутно одеські жарти! Екскурсовод Світлана із захопленням водила нас не тільки загальновідомими прикметами міста, але й мальовничими куточками, подвір’ями, різьбляними брамами... Повернувшись додому, я намалювала такі листівочки і надіслала Світлані, вона їх потім роздавала на екскурсіях». Можливо, це захоплення визначило професію Олени – графічний дизайн, а листівки вона створює у вільний час.

...Силует «Азовсталі» у червоних тонах, під ним – портрет-образ незламного воїна, з тих, які стікали кров’ю, боронячи цей завод майже два місяці проти надто нерівних сил російських загарбників... Ще одна картина війни – дівчина у вишиванці з накинутою на плечі військовою курткою, захисниця Юлія Микитенко. Так відобразилася нинішня війна у творчості Оксани Федько.

...Серія замальовок хат – різних за архітектурою, розміром, характером. Кожна хатка – цілий унікальний світ. Таким чином Євгенія Злотар відобразила і тугу за рідною домівкою у Харкові, і захоплення розмаїттям культур. Мисткиня деякий час жила у Шотландії, тепер мешкає у Сан-Госе. «Я шукала відповіді на питання: “Чим є для мене дім? Я не належу лише українській культурі, я належу багатьом культурам”». Проте у побуті Євгенія позначає свою приналежність до українського коріння – «у вбранні, біжутерії, кухні – борщ є борщ!» – напівжартома сказала Євгенія.

Рідна домівка вабить також Нору Мейсон. На виставці вона була єдиною представницею старшої генерації українських емігрантів та союзянок: покинула рідний Львів з мамою у 1943 р., коли їй було лише два рочки. Її чорно-білі світлини будинку у Львові, де вона провела свої перші два роки, зроблені через кілька десятиліть після виїзду, ніби повертають глядача до минулого світу, до найсвятішого місця на Землі, де були здійснені перші кроки...

За кожним експонатом – особиста історія. Але найбільшу увагу привертає тубус від артилерійської зброї, який крутиться, немов глобус. Він розписаний у стилі Петриківки: яскраві маки, соняхи, волошки – і напис: «Свобода має ціну».

- Цей тубус воював на фронті у перші місяці повномасштабного вторгнення, – розповідає Любов Спіцина, яка представляє творчість малярки Марії Маляренко (ким же їй ще бути, з таким прізвищем!), бо Марія живе у Лос-Анджелесі і не змогла приїхати на виставку. – Цей витвір уособлює здібність українців перетворювати те, що вбиває, на те, що надихає; здатність ставитися з любов’ю до будь-якої ситуації. Тубус потрапив до Марини з фронту через неприбуткову організацію «Воля» з великими труднощами. Після показу на кількох виставках його продадуть з аукціону і перерахують гроші для ЗСУ, – пояснює Любов Спіцина.

Організаторка виставки – Марія Владімірова, референтка з питань культури нашого відділу. «Ідея виставки виникла досить давно, а тепер з’явилася можливість – Google надала нам це приміщення для проведення заходу. Я не відбирала художниць – вони мене самі знайшли, коли оголосила про виставку у Facebook. Ми не прагнули обмежуватися суто українським, а вирішили найширше представити художниць українського походження: одні йдуть від свого коріння, інші розкидують «крону», входячи у світ американської культури з її розмаїттям».

Після огляду виставки було обговорення, а потому – читання української поезії. У читанні взяли участь не лише українки, але й гостя: Мансі Ріші, американка індійського походження. Вона досить давно цікавиться українською культурою і приходила на вечір поезії, який наш відділ організував минулого року. Зараз вона прочитала декілька віршів Лесі Українки в англійських перекладах, а також – чудовий вірш українського воїна вже на нинішній війні, що перегукується з полум’яними рядками Лесі. Поряд з поетами України пролунали також вірші нашої сучасниці Олени Біляк, яка живе у Сан-Франциско. Її вірші присвячені рідному Львову та осмисленню війни, до жахіть якої неможливо звикнути – і не можна звикати навіть тут, за океаном. «Не звикай!» – закликає один з її віршів.

...Виставка мистецьких творів, поезія, вільне спілкування – все поєдналося у маленькому залі, створивши атмосферу тепла і любові, яка перемагає жахи війни. А твори українських мисткинь, як і вони самі, органічно вплелися у багатобарвну тканину каліфорнійського життя.