Яскрава і мегаталановита Олена Карпенко (Соломія) — співачка, композитор, письменниця і неймовірно красива молода жінка, зовсім недавно переїхала до Каліфорнії. В Україні залишила величезну когорту прихильників, а тепер і ми з вами маємо можливість знайомитися з її творчістю.

Насправді, Олену треба бачити і чути наживо, бо той колосальний заряд енергії, що вона випромінює, відчуваєш всіма фібрами, голос її проймає аж до мурашок по шкірі, вірші примушують заглибитися у потаємні кімнати душі, де живе твій власний космос. А у спілкуванні Соломія надзвичайно щира і привітна. Вперше коли почула її (тоді ще гостею з рідної України), я кілька хвилин намагалася прийти до тями, аж такий глибокий світ її пісень. Ґуґліть і шукайте її в соцмережах, а поки — лише невеличке інтерв'ю з цікавою людиною, яка робить світ кольоровим.

Твій псевдонім Solomia якось пов’язаний з біблійною тезкою? Чи, може, натхненний Крушельницькою?
У 2007 р., коли я почала виступати за кордоном, для мене досить гостро постала така проблема: іноземці не запам’ятовують і не можуть добре вимовити моє ім’я. Та й для українців «Олена Карпенко» звучить надто «звичайно». Тому я вирішила обрати собі псевдонім. “Solo mio” італійською означає «моє соло» (а я здебільшого даю саме сольні концерти). Тут звучить солярність, сонячність. Крім того, звісно, є натяк на Соломію Крушельницьку. За рейтингом, який наприкінці ХХ століття склав театр Метрополітен Опера, вона увійшла до десяти найвизначніших оперних виконавців світу. І я, безумовно, є її палкою фанаткою. Мало хто зробив настільки багато для формування позитивного міжнародного іміджу України. Ну а біблійна Соломія, сподіваюся, благословляє добрі справи з небес. Для того, хто розуміється на символах і паралелях, у слові «Solomia» звучить і музика, і сонце, і Україна, і вічні цінності.

Коли ти вперше відчула, що любиш співати? І коли вперше зрозуміла, що не співати не можеш?
Важко сказати, бо я співаю скільки себе пам’ятаю. Я навіть і не знаю як це: не співати. Батьки розказують, що я змалечку прагнула виступати — відколи навчилася стояти. Тато писав пісні для мого старшого брата і сам йому акомпанував. Як приходили гості, брат обов’язково співав. Я ж, тримаючись за братову ногу для балансу, виводила якийсь лише мені зрозумілий бек-вокал і приймала всі аплодисменти на свій рахунок. А у п’ять років мене віддали до Великого дитячого хору Держтелерадіо України, де я одразу стала солісткою.

Відчуття, що я не можу без співу, прийшло досить пізно. Вже в період навчання в консерваторії в мене кілька разів на короткі терміни пропадав голос. Тоді, власне, я й відчула, наскільки безпорадна, коли не можу співати. Я постійно наспівую. Здебільшого, навіть не усвідомлюючи цього. Буває, на вулиці, в магазині, у транспорті на мене озираються – і лише тоді я розумію, що тихесенько муркотіла собі під ніс.

Дивовижно, але в Україні люди не сприймають, коли хтось співає просто так, на вулиці. Пам’ятаю, як моя бабуся весь час робила мені зауваження: «Припини співати: сусіди почують!» А я все не могла второпати: чому погано, аби вони почули пісню. Я ж їхні п’яні крики добре чую – і вони не переймаються... А от за кордоном частенько можна зустріти людей, які наспівують: ось продавчиня розкладає фрукти на прилавку, ось маляр фарбує стіну, ось перехожий мугикає під мелодії в навушниках. І так добре стає. Настрій одразу підіймається. Пісня — це ж енергія. Нею потрібно ділитися. Тоді вона живе. А коли глушити пісню в собі, «наступати їй на горло», то нічого доброго з того не буде. Як і будь-яка інша енергія, пісня не зникає, а перетворюється. «Придушена» пісня — то неправильно, нещиро.

Яку пісню чи мелодію ти найчастіше наспівуєш коли займаєшся домашніми справами?
Ой, зараз всі подумають, що я позую чи хизуюся… Хм… Найчастіше співаю «Другу фортепіанну партіту» Баха. Дуже люблю цю витіювату й вигадливу мелодію. Це прекрасна вправа на слух та інтонування. Тому поки мию посуд, готую чи прасую – часто співаю саме її. Це доволі темпова непроста мелодія, де, схибивши раз, уже не «підхопиш». Для мене це щось на кшталт розтяжки, яку роблять балерини.

Крім того, співаю народні пісні. Особливо часто ― «В кінці греблі шумлять верби» та «Ой, чий то кінь стоїть». Обожнюю вигадувати нові розспіви в піснях, гармонізувати їх, експериментувати з теситурами та драматичним поданням тексту. Теж свого роду «вправа». Мабуть, більше схожа за підходом до художніх етюдів, які роблять актори: коли одні й ті самі слова можна вимовити сотнею різних інтонацій, віднайти у давно знайомому тексті нові значення та грані. Звісно, також співаю щось із популярної музики. Джаз і рок — обов’язково. “Hit the Road Jack” і “Show Must Go On” — хіти моєї кухні. А ще — оперні арії. Норма, Лауретта, Віолетта, Кармен — партії, які постійно «в голові». Мию овочі — трохи Доніцетті, прибираю в кімнаті – Верді, а на десерт — Бізе. Ну або безе. Це вже як карта ляже.

Якщо повернутися в дитинство, який предмет ти ненавиділа у школі?
Математику. Це була якась кара небесна. Останній урок математики в одинадцятому класі був одним із найщасливіших моментів мого життя. «Все, — думала я. — Звільнилася! Ура! Більше ніколи!» Наївна. В університеті на мене чатувала економіка.

Як ти гадаєш, чи є життя на інших планетах? І якщо так, то чи є там музика?
Було би надто самовпевнено думати, що ми — єдині у Всесвіті. Здається, іще недавно людство так само палко вірило в те, що Сонце обертається навколо Землі. Доказів тому було безліч, а всіх незгодних інквізиція відправляла на багаття. Не виключаю, що нині людство приблизно в такій самій ситуації: імовірно, що незрозумілі нам форми життя існують, але ми навряд чи здатні їх знайти та збагнути, з огляду на наявну інформативну базу.

Хто зна, може, необов’язково шукати планету з властивостями, подібними до земних. Раптом іншим сутностям комфортні газові гіганти чи безкрайні морозні пустелі? Не знаю. Це мої припущення. Як і будь–яка людина, я помиляюся. Але знаю одне: музика — це універсальна мова. Її не стільки розумієш, скільки відчуваєш шкірою, серцем, нутром. Її «чуєш» — як в «Аватарі». Вона здатна закохати, встановити зв’язок душ на тонкому вібраційно-емоційному рівні, віднайти спільні цінності. Можливо, у них — відмінних від нас — своя мова. І музика своя, відмінна від нашого розуміння музики. Але вона є, бо існує потреба у взаєморозумінні.

Твої пісні неймовірні. Та, котру ти присвятила українським воїнам, настільки мене вразила справжністю, що я не змогла стримати сліз. А скільки взагалі пісень у твоєму доробку?
Близько трьох сотень.

У мене є підозра, що ти віриш у перевтілення душ. Якщо так, то як гадаєш, ким ти була в минулому житті? І ким би хотіла бути в наступному?
В мене відчуття, що раніше я була чоловіком. А до того – певно, дуже давно — тигром чи кимось із крупних котячих. Щодо наступного… Навіщо наступне? Дивне почуття… Мабуть, я не хотіла би більше перероджуватися. Перефразовуючи Наташу Ростову, «отак підхопила би себе під колінки… та й полетіла би» з цього колеса Сансари. Якщо «начальство» відпустить, звісно.

Соломіє, ти не лише співачка та композитор, ти ж іще дуже талановита письменниця. Твій роман «Підручник янгола» опублікований уже другим накладом. Є українська та російська версії тексту. Щойно вийшов англомовний переклад. А сама ти віриш в ангелів?
Світ — непізнаване розмаїття, набагато глибше, ширше й багатозначніше, ніж ми можемо собі уявити. Це «все і ще трошки». Математики би записали це як n+. Ми не знаємо і не можемо знати всього, що є, всього, що відбувається та існує.

Згідно квантової теорії, ми живемо у реальності, де компоненти можуть бути і частками, і хвилями; у реальності, де «кіт Шрьодінгера» і–неживий–і–не–мертвий. А отже, ми залежимо від таємничих спостерігачів, якими цілком можемо бути й самі. Наука потихеньку приходить до розуміння того, про що філософи, богослови та психологи знали вже давно: в якомусь сенсі ми самі творці своєї реальності.

Отже, якщо я хоч якоюсь мірою відповідальна за творення «своєї» реальності, то в ній існують чудеса, живуть янголи, ллються космічні енергії. В ній звуки, молитви та думки матеріальні, як кислувате яблуко чи сусіди за стінкою. Розумію, що комусь це здаватиметься банальним, комусь — надто ідеалістичним. Але люди різні. І наше сприйняття реальності теж відмінне. Тому ми й обираємо різні професії, хобі, фільми та музику.

А є улюблена книжка, яку ти прочитала більше трьох разів?
«Майстра і Маргариту» Булгакова. Більше десятка разів — точно. Ця книжка – не лише шедевр літератури, де можна насолоджуватися буквально кожним словом. А ще вона має на мене терапевтичний вплив. У буквальному сенсі. Коли відчуваю, що захворюю, то випиваю гарячого імбирного чаю з медом, лягаю в ліжко і починаю читати «Майстра». На ранок температури немає, книжку прочитано, стан втомлений, але нормальний.

Хто із сучасного літературного процесу стане майбутнім, на твою думку?
Нікого не здивую, якщо скажу, що в українській літературі залишаться імена Ліни Костенко та Юрія Андруховича. З авторів молодшого покоління — плюс-мінус моїх однолітків — хочу назвати Лесю Мудрак, Світлану Дідух-Романенко, Ірину Цілик, Мар’яну Савку, Богдану Матіяш і Мар’яну Кіяновську, а також Сергія Жадана, Артема Чеха, Андрія Любку, Дмитра Лазуткіна та Любка Дереша.

Про що ти мрієш написати?
Мрій багато, але не на все вистачає часу, можливостей, хисту, самодисціпліни, сміливості… Та чого хочеться аж дуже — напевно, створити Казку… Щось подібне до «Аліси» та «Маленького Принца», але зовсім нове, своє, відмінне. З глибокими мессаджами і для дорослих, і для дітей. Щоби звична нам реальність межувала з іншою — прекраснішою та варіативною. Такою, де неможливе стає можливим. І це реально. Насправді. Бо ми, люди, теж можемо бути водночас і частками, і хвилями. І хвилями, і частками. А ще — трохи «котами». Наприклад, Чеширськими. (сміється, — авт.)