«Невже це правда? Невже наступає час, коли можна буде заявити на весь світ про своє існування як держави, відчути себе громадянином незалежної країни? Я не боєць, я не герой, але моє українство завжди кипіло в мені бажанням знайти гідне місце (не «молодшого брата»!) моєму народові, нагадати про національне самосприйняття, яке нищилося віками, деформувалося, девальвувалося. Все своє життя я намагався сприяти цьому доступними мені засобами – своєю творчістю.» – такі одкровення автора читаємо в книзі Василя Лопати. «Кажу, як на сповіді», яка є заключною його автобіографічної трилогії.
 

Василь Лопата – народний художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, лауреат міжнародної премії з екслібрису (Англія), лауреат першої премії Промінвестбанку України, лауреат літературної премії імені Олеся Гончара, лауреат літературно-мистецької премії імені Лесі Українки.
 

Василь Лопата – почесний громадянин міст Вінніпега і Брандона (Канада).
 

У доробку українського художника, письменника, громадського діяча В. Лопати – 700 графічних і малярських робіт; майже 70 проілюстрованих видань («Кобзар» Т. Шевченка, «Сон князя Святослава» і «Добрий заробок» І. Франка, «Маруся Чурай» Л. Костенко, «Українські народні думи», «Тарас Бульба» і «Страшна помста» М. Гоголя, «Життя і творчість Г. Сковороди», «Слово о полку Ігоревім» та інші); оформлення вітчизняної гривні, дипломатичного та українського паспортів. А ще ним написані і ним же проілюстровані цікаві книги: «Надії й розчарування або Метаморфози гривні», автобіографічні повісті: «Десь на дні мого серця», «Дорогу свою покажи мені, Господи», «Кажу, як на сповіді».
 

Творчість Василя Лопати  – це художнє осмислення насамперед української історії, а на її тлі – нашого буття, величних діянь народу і його історично значущих постатей.
 

В. Лопата працює в різних жанрах і техніках. Та у гравюрі, як чорно-білій так і багатокольоровій він досяг особливо високої майстерності. Він – блискучий гравер, який не знає перешкод у практичному виконанні задуму, не шкодуючи для досягнення бажаного результату ні сил, ні терпіння. Художник робить гравюри в сім вісім, дев’ять дошок, що є безпрецедентним прикладом в українській графіці.
 

Коли в Українській державі постало питання створення валюти, то для цієї справи були запрошені провідні графіки країни. Відповідаючи на запитання журналіста УНІАН про створення гривні, В. Лопата відповів: «Це була конкурсна пропозиція. Шість митців робили ескізи, і мій ескіз було визнано найкращим. … Я хотів, щоб наші гроші були національними … Це як один із символів державності – поруч із прапором, гербом, гімном … Хотілось, щоб наша валюта була красива…».
 

В книзі «Кажу як на сповіді» Василь Лопата пише про цей час: «У цей безцінний для мене період життя, коли я брав участь у створенні одного з національних символів – валюти, я пережив радість, і піднесення, а також гіркоту і розчарування від прикрих, поквапливих змін, що пішло не на користь зовнішнього вигляду нашої гривні… Просто не розумію, чому князі на гривнях знову з бородами? Чому їхні невиразні образи відтворюють скоріш московських стрільців, а не благородних київських князів, державних мужів? Чому назад до сталих, нав’язаних нам стереотипів?»
 

Крім непересічного таланту графіка, у В. Лопати розкрилася ще одна грань таланту – чудового живописця. Не залишивши графіки, він створив повні символіки і глибинного духовно-поетичного змісту малярські твори: «Вічний поклик», «Благовіщення», «Воскресіння Христове» , «Різдво Христове» та цикл картин «Силуети» і низку портретів. У них художник наче з космічної відстані побачив себе, Україну, відкрив для себе великі Божі істини, що мають неперехідний сенс.
 

«Я дуже люблю жанр портрета і як глядач, і як художник, – зізнається В. Лопата – у кожному портреті історія унікальної особистості в усій її складності».
 

Художник намалював 52 портрети своєї матері. «Мама мала таке виразне лице, що вона нагадувала мені портрети пізнього Рембрандта …я використовував її образ як героїню творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко».
 

«У Римі, в тихих світлих коридорах Папської Колегії, в її скромно прикрашеній, але затишній каплиці, де так солодко і щиро молилось, … я надихався на створення портретів провідників і отців церкви, які ревно служили Богові та своєму народові. Їх мало бути 32.
 

Ця робота і лякала, і вабила мене своєю кількістю та складністю… Я, наче голодний, накидався на те, що стосувалося цієї теми, я читав і вивчав усе, що зараз ніби само йшло до рук, текло широким потоком інформації…А ще я сподівався, що через свою причетність до цих портретів хоч опосередковано спокутую гріхи, очищаюся від своєї атеїстичної скверни.
 

Два з половиною роки, які зайняла ця відповідальна робота, я ходив по бібліотеках, музеях, церквах, а потім зачинявся у своєму ательє, як чернець у келії, і аскетично, напружено, зосереджено працював, просовуючись від портрета до портрета, крізь сторіччя, роки, події».
 

І ось серія «Київські та Галицькі митрополити», ідея створення якої належала професору, доктору теології єпископу Софронію Мудрому, була завершена. До неї ввійшли і портрети Папи Римського Климентія VIII та Івана Павла II.
 

Письменник В. Лопата у книзі «Кажу, як на сповіді» багато і цікаво розповідає про безліч своїх подорожей у різних країнах світу. Читач ніби дійсно сам подорожує і бачить все те, що схоплює око художника і відчуває душа глибоко чесної і розумної людини.
 

А ось розповідь автора про перебування у Ватикані.
«У Ватикані відбулася ще одна з найвизначніших подій у моєму житті: зустріч з Папою Римським… таке щастя, така честь випала мені вже втретє, а цього разу ще й дружина була зі мною. Безсонна ніч. Хвилювання. Їдемо через три кордони контролю. Один з них – знамениті «швейцарські гвардійці», які й до сьогодні одягнені в старовинну уніформу, виконану можливо, за ескізами Мікеланджело. Ми наче беремо участь у якомусь театральному дійстві. …А ось кульмінація: з’явився Святий Отець у супроводі своїх помічників – і я й не помітив, як зникло напруження і мене залила гаряча радість, якась довіра до цієї літньої людини, від якої йшла світла містична сила. Тепло його погляду, не етикетна, а справжня доброта проймала душу. Стало зрозуміло, що він міг простити того, хто вчинив замах на нього. Наша коротка розмова велась українською мовою, отож потреби в перекладачеві, який нас супроводжував, не було. Святий Отець схвально прийняв портрет, який я виконав».
 

Портрет Папи Івана Павла II, чи не єдиний виконаний у гравюрі, займає належне йому місце в колекції Папи у Ватиканському музеї.
 

А в родині Лопат зберігатиметься поколіннями сімейна реліквія –  екземпляр гравюри з тисненою особистою печаткою і власноручним підписом Папи Римського!
 

Колись, ще у 2000 році шановний Василь Іванович Лопата дав мені прочитати свій рукопис «Десь на дні мого серця». Я проковтнула його за дві ночі, опинилася в своєму дитинстві  і сказала авторові, що те все, про що він пише, близьке мені до болю, я читала ніби про своїх рідних, свою маму, свою бабусю, на що він відповів: «Бачите, ви із Західної України, а я із Східної, а спосіб життя, мораль і традиції – однакові. А ще хтось може казати, що ми різні, що ми не соборні».
 

У другій книзі трилогії «Дорогу свою покажи мені, Господи» (2005 р.) поетичне замилування пережитим у дитинстві переходить у глибинну оповідальність, забарвлену від діда-прадіда побожністю та осяяну поглядами мами, бабусі, які водночас судять і прощають.
 

Відкриваємо книгу «Світлій пам’яті моєї мами Ганни Антонівни Лопати присвячую» написано зверху, а в низу – портрет матері серед колосистого поля, вона уважно, з надією вдивляється на дорогу, по якій має прийти до неї її син Вася.
 

Початок книги – розмова з мамою, яка відійшла у засвіти та дивиться на сина з небес, звідки видно його кожний крок. Увесь твір – сповідь на єдиному подиху, неперервна мелодія, що ллється з душі… Якби тільки цією розмовою з мамою вичерпувалася уся книга, навіть тоді вона була б довершеною і завершеною, бо тут усе: лірична сповідь, запізніла покута і примирення у єднанні з небесним і земним.
 

І – як підсумок: «Ось вона, моя дорога життя, якою я йду, навчаючись жити з власних помилок, інтуїтивних прозрінь, запізнілого розуміння. Дорога, що починається з нашої хатини через битий шлях… І долі, долі по просторах землі і мого життя: Москва, Ленінград, маленька Прибалтика…божественна Італія… Величезна, така різна Америка… і моя Україна, кращої від якої, лагіднішої, теплішої навіть в холоди, для мене немає… До неї рветься моє серце, вона сниться мені ночами, ідеально-піднесена і брудна, горда і принижена. Господь обрав її для мене, чи мене для неї – і я увесь належу їй, цій землі, цим людям, знайомим і незнайомим. І хай простять мене, грішного, всі, кого я мимоволі образив, недолюбив, недовіддячив!»
 

Багато років тому маленький Вася дріботів поруч мами, вони кудись поспішали. Раптом мама застигла до чогось прислухаючись.
 

«Щось незнайоме, невловимо-тихе ласкаво торкнуло моє дитяче серце…
– Мамо, що це?
Мати не відповідала, стояла мовчки, мов зачарована.
– То, Васю, тобі зозуля кувала на щастя, на довгі роки, ловко так кувала, спасибі їй.»
 

І пророцтво виявилося правдивим. Багато щастя випало на долю талановитого митця. Різного щастя. Але щастя від зустрічі з Регіною виявилося благословенним, виправданим усім наступним життям.
 

«На нього варто було чекати не 28 років, а все життя. Все, що я зробив, надихалося нею. Вірна, що не на словах, а дієво любить, вона створила всі умови для творчості, захищаючи від життєвих і побутових проблем. Моя муза, помічниця, дорадниця, і безвідмовна натурниця. Ніхто не вміє так вислухати, перейнявшись моїми турботами, сумнівами, радощами…
 

Я завжди скучаю без неї, навіть коли вона в сусідній кімнаті зайнята своєю музикою чи учнями… А якщо нам доводиться розлучатись надовго (я не знаю, ми обкрадаємо себе), я кожного дня з нетерпінням чекаю на дзвінок, щоб почути її милий голос… так хочеться бути поруч, бо так не вистачає моєї половинки, чия природа співзвучна моїй, що, єдина знає мою душу, доповнює її, без якої я сирота в цьому світі. І якщо існує десь мій янгол-охоронець (а він існує!) він схожий на мою дружину.»