Президент України відвідав з офіційним візитом США та виступив перед Сенатом. І Володимиру Зеленському відмовили у виступі перед фіналом Чемпіонату світу в Катарі. В США Зеленський розповідав про війну, яку розв’язала фашистська Росія в Україні, і що слід зробити, щоб досягти миру – потрібно перемогти, а для цього необхідні зброя та ресурси. І Зеленського слухали. У Катарі Зеленський хотів розказати, наскільки важливий мир в усьому світі, світі без війни, але ФІФА не дала згоди не такий виступ.

Абсурдною для нас, українців, була б сама постановка питання, що більш значуще: відсіч у війні з російським агресором або чемпіонат з футболу. А от які приорітети ставить світ?

Голова Міжнародної Федерації футболу Джанні Інфантіно повідомив, що прибуток від чемпіонату склав 10,5 мільярдів доларів США. А українське Міністерство фінансів підсумувало, що за 11 місяців дефіцит бюджету становив 807,5 млрд грн., тобто десь близько 20 млрд доларів США. З одного боку, фабрика зі створення коштів плюс мільярдні перегляди телетрансляцій під виглядом спорту, а з іншого – розбомблені міста, ізоляція від світла й тепла. Чи має бажання французький чи аргентинський вболівальник думати про якусь далеку країну на сході Європи, коли на кону боротьба за корону світу, нехай цю корону й примірить не сам вболівальник, а кілька десятків мільйонерів у спортивних формах?

“Ми запропонували світові “Формулу миру“, абсолютно чесну. Ми її запропонували, тому що у війні не буває чемпіонів, нічиєї бути не може. Отже, я оголошую про ініціативу скликання Глобального саміту «Формули миру» – цієї зими. Саміту для об’єднання всіх народів світу задля ідеї глобального миру.

Трибуни стадіонів порожніють після матчу, а після війни безлюдними залишаються міста. Тому війна повинна зазнати краху, а мир повинен стати чемпіоном, як це тут зараз – у Катарі. Чемпіонат світу, а не світова війна. Це можливо! Будь ласка, підтримайте Україну та наші зусилля для відновлення миру!” – мав виголосити Зеленський у відеозверненні до вболівальників перед фіналом між Францією та Аргентиною. Це промова про мир, про наше бажання миру. Однак, і такі формулювання налякали Футбольну Федерацію. Великі спортивні гроші люблять не просто тишу, їм подобається вдавати, що у світі нема війни.

4 роки тому ФІФА вже робила вигляд, що фашистська Росія не є агресором, не окупувала українські Крим і Донбас, провела чемпіонат у «лігві Сатани». І планета закривала очі на окупацію українських земель. Гірше того, Україна взяла тоді участь у відбіркових іграх, не знайшовши мужності плюнути в обличчя ворогові та відразу відмовитися навіть від спроби потрапити на чемпіонат, який повинен був проходити на території держави-недруга. Ми навчилися говорити, що війна в країні триває вже 9 років, та чи ми поводилися ці 9 років так, що в нас триває війна? Спроба змагатися з Ісландією та Хорватією за право легітимізувати фашистський путінський режим – чорна пляма на нашій біографії. Попередня влада, що встигала торгувати й торгуватися з Росією, вже пішла в минуле; нові реалії такі, що українці обурюються навіть присутністю й одного росіянина на будь-якому міжнародному дійстві. Питання в тому, чи ми протистоїмо лише Росії, чи намагаємося подолати байдужість величезної кількості жителів Землі? Чи суспільна індустрія розваг не відвертає увагу від нашої трагедії? Звісно, право Президента Франції злітати на виступ національної команди. І, без сумнівів, такий крок позитивно оцінять на батьківщині. Та чи в цей час у його голові або серці залишиться місце для наших проблем?

Хіба українці не хочуть відпочивати? Просто не можуть.

Гортаю стрічку новин у фейсбуці: «Не зміг себе пересилити дивитися жоден матч у Катарі»; «Дивився лише фінал, і, як на зло, на третьому таймі вирубили світло»; «З 1986 не пропускав жодного матчу. А зараз не просто не захотів дивитися – спіймався на думці, що злюся, коли хтось починає коментити»; «Про який чемпіонат ви тут пишете? В мене два дні світла нема!»; «Це тільки я не помітив, що десь у футбол гуляють?»; «От коли в нас у Херсоні повернеться футбол, тоді й почну дивитися!»

А це пише мій друг Фоззі (Олександр Сидоренко, гурт ТНМК), той, хто, здається, раніше жодного матчу не пропустив, бозна скільки матчів відкоментував, ще й був лідером футбольної команди «зірок»: «А я поїхав з фонду, коли почалися пенальті, бо в мене закінчилися пластирі – нема чого робити. Вони важливіші. Вони зараз радість. Такі вже часи». Фоззі волонтерить – пластирі несуть більше сенсу за переможний гол у фіналі.

Я недаремно в першому реченні написав про візит Зеленського до США. Чи можна змінити світову байдужість і як? Лише активністю. Українці демонструють таку активність не тільки на фронті чи в ремонті пошкодженої інфраструктури. Дипломатія – це теж фронт. Це теж боротьба з байдужістю. Придуркуватий колишній маріонетковий президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв з’їздив до Китаю чи то вималювати зброю, чи то благати китайських сюзеренів не заперечувати нанесення ядерного удару по Україні. Можна розглядати будь-які екзотичні версії. Наприклад, один із сонму кремлівських політологів Сергій Марков стверджує, що Мєдведєв просив дозволу на перекидання в Україну військ КНДР – ще одного світового вигнанця. Вже і мобілізованих не вистачає в Росії, їм мало додаткового «гарматного м’яса». Ми можемо лише гадати, оскільки Росія й на дипломатичному фронті є прикладом непублічної політики, за якої справжні цілі соромно навіть на людях називати.

Натомість Україна демонструє прозорість позиції. Публічний виступ перед Конгресом і Сенатом зразок у виголошенні промов. Зустріч з Байденом – чітка і відкрита позиція української сторони. Так, нам потрібна зброя, підтримка. І Україна говорить про це відкрито. Вказуючи і пояснюючи, що додаткова зброя – єдиний шлях до миру, який лежить лише через вигнання останнього російського окупанта з останнього метра української території.

Україні пообіцяли гроші. Дяка за це владі США та американському народові. Україні дають одну батарею «Патріот». Нарешті. Але одну. Та хіба однією батареєю можна захистити всю країну від маси російських ракет? Україні досі так і не дають літаків. І це не футбол. Втім, це теж елемент байдужості або неповного розуміння.

Як я вже писав вище, байдужість (і непорозуміння теж) можна змінювати лише активними діями. Ось чого-чого, а ентузіазму нам не бракує. Для нас поле бою – це справжній, а не іграшковий фінал. І пенальті в цьому фіналі мають битися лише в одні ворота. Ворота ворога. І ворога треба добивати. З усією підтримкою світу. От коли доб’ємо, тоді зможемо повернутися і до футболу. І раді будемо позмагатися хоч з усім світом.

11 листопада 2022 року українські війська увійшли в Херсон. Вся потуга російської армії після 24 лютого спромоглася на окупацію лише одного обласного центру України, і за 8 місяців, підібгавши хвости, окупанти змушені були «перегрупуватися» втечею на лівий берег Дніпра. Росія отримала потужний воєнний, інформаційний, психологічний удари. В Україні громадяни й так вірили в неминучість української перемоги, та тепер про очевидну російську поразку почали говорити вже і в Росії. Як і щоразу, після чергової української “вікторії” зміцнилася віра й у західних союзників. «Росія не тільки не повинна виграти цю війну, але й не виграє її», – заявляє обережний перед тим у висловленнях канцлер Німеччини Олаф Шольц на з’їзді державної партії СДПН у Котбусі. 

Що ж відбулося на Херсонщині, а найважливіше – чого нам чекати далі? Херсонська область безпосередньо примикає до окупованого Росією в 2014 році Криму, й мала бути першим форпостом оборони. Дивний стрімкий наступ російської армії в лютому ще потребує докладного розгляду та безперечного покарання винних у зраді та злочинній недбалості. На сьогодні влада назвала прізвище лише одного зрадника – помічника начальника херсонського Управління СБУ та начальника Антитерористичного центру за сумісництвом Ігоря Садохіна, якого затримано. Також звільнено з посади й позбавлено генеральського звання керівника СБУ Херсонської області Сергія Криворучка. Та навіть біглий аналіз даних військових баз та інфраструктури дозволяє стверджувати, що зрадників і бездіяльних злочинців у рази більше. Вже 25 лютого росіяни почали наступ безпосередньо на Херсон, і формально повний контроль над містом отримали 3 березня. Та Херсон навіть беззбройним показував приклад нескореності й боротьби. Демонстрації під українськими синьо-жовтими прапорами тривали й під дулами російських танків і автоматів. Після втечі російських військ наприкінці березня – на початку квітня з лісової зони, яка під час озеленіння перетворювалася на пастку для ворога, українські війська обрали напрямки наступу для атаки. Спочатку дивували заяви офіційних осіб з української влади, які анонсували «наступ на Херсон», а робили їх і Президент України, і міністр оборони. Згідно з правилами воєнної науки, як правило, навпаки, слід або дезінформувати ворога, або приховувати інформацію. Тож анонсований наступ на Херсон виглядав зухвальством. Тим більше, що реальний наступ в’язнув у важких боях, хоч і приводив до поступового звільнення сіл у Миколаївській та Херсонській областях. Проте після успішної стрімкої атаки ЗСУ на Харківщині, яку проґавили російські війська, перелом у війні став явним для всіх сторін. Після наступу на Харківщині, «зухвальство» заяв почало виглядати як впевненість у своїх силах і вмотивована погроза ворогу. Будь-які заяви українців щодо майбутнього звільнення українських територій – від Херсону до Севастополя, Донецька і Луганська – вганяли в депресію, страх і паніку російську владу, російську армію, російських громадян. Заяви про деокупацію перетворилися на самостійний різновид зброї, зброї інформаційної, яка допомагала нашим військам примушувати ворога до втечі.

8 жовтня 2022 року командувачем Об’єднаного угруповання російських окупаційних військ в Україні був призначений генерал Сергій Суровікін. Суровікін – садист і масовий вбивця зі стажем навіть за мірками російської армії. Під час путчу ГКЧП в 1991 році, коли найзатятіша комуністична верхівка у своєму маренні зберегти СРСР кинула армійські підрозділи в міста, єдиним офіцером-вбивцею виявився саме Суровікін. У ніч з 20 на 21 серпня, перебуваючи в чині капітана, саме Суровікін командував підрозділом з БМП, який роздавив і розстріляв трьох жертв. 7 місяців Суровікін був у тюрмі під арештом, та, зрештою, його звільнили, реабілітували, ще й підвищили у званні за часів «духовного батька Путіна» Єльцина, що засвідчує, що майбутніх окупантів ласкала й плекала умовно «ліберальна» російська влада. Серійний вбивця проявляв свої схильності до масового знищення і в Чечні, і в Україні з 2014 року, й от тепер покликаний Путіним як «рятівник» після ганебної військової поразки російських військ в боях під Куп’янськом, Ізюмом і Лиманом.

Саме з Суровікіним асоціюватиметься чергова поразка російських військ. Якщо проаналізувати російський медіа-простір (а він не самостійний і абсолютно контрольований і координований Кремлем), то можна помітити, що після призначення нового командувача російське населення почали готувати до чергової ймовірної втечі. В телевізійних студіях або в телеграм-каналах вишукувалася аргументація, чому військам потрібно перегруповуватися аж до переходу на лівий берег. Трохи дивовижно для росіян, що були спроби імітувати виїзд цивільного населення з Херсону. Дивовижно, бо не в російських звичках дбати про життя людей, як цивільних, так і військових. У кінці кінців, на початку листопада відбувся масовий відхід російських військ, і 11 листопада українська армія увійшла до Херсона. Увійшла не просто тріумфально, а, на відміну від окупантів, які зіткнулися з негацією з боку місцевих мешканців, всі відео засвідчували бурхливу радісну реакцію місцевого населення зі сльозами щастя. Масова втеча 30-тисячного угрупування поставила питання в адекватності вчинків нового командувача окупантів. Та розгадка криється в мостах, точніше, в їхньому тотальному знищенні: як відомого Антонівського, так і мосту в районі Нової Каховки, всіх 5 шляхів сполучення двох берегів. Не лише Суровікін – російська армія, російська влада злякалися, що наступ на Херсон(який в їхніх головах вже сприймався як безумовний) завдяки мостам зупиниться (а правильніше – тимчасово призупиниться) як мінімум на Чонгарі, що з’єднує «материк» з Кримом. Тобто, що українські батальйони у швидкому наступі через мости швидко рушать далі: на Каховку. Мелітополь, Генічеськ, Бердянськ, Маріуполь, Крим тощо. Тож не 30 тисяч своїх військ рятував Суровікін, а, знищуючи мості та тікаючи з Херсону, він виконував завдання відтягувати момент звільнення українськими військами решти Півдня України.

Та навіть відтермінувавши момент перекидання українських військ через Дніпро, Суровікін, Путін та інші не усвідомили, якими катастрофічними наслідками для Росії обернулася деокупація Херсона. Росія програла. Нам, українцям, це речення вже приємно читати. Та усвідомлення, що «Росія програла» прийшло до багатьох голів тих, хто, можливо, раніше мав якісь сумніви чи ілюзії. 14 листопада лідер Китаю Сі Цзіньпін і Президент США після тригодинної розмови в межах саміту G-20 провели брифінг, де зробили спільну заяву, що ядерної війни бути не повинно. Якщо від американського лідера це було й не дивно, то від Китаю, зверхника Росії, це було жорстко. Фактично «Піднебесна імперія» (у якої Росія перейшла до статусу васала) «дала по пальцях» Путіну, який носився з ядерним шантажем як з останнім аргументом. Перед цією заявою Сі Цзіньпіна та Байдена російський інформаційний простір ряснів заявами про «українську брудну ядерну бомбу», що означало, що нас готують до ядерного удару з боку Росії (буцімто удару у відповідь на «брудну бомбу»). І після того російські медіа в одну мить забули про «брудну бомбу». Херсон привів до геополітичних зрушень, і ці зрушення працюють на нашу користь.

Так, все ще не просто й триватиме довго, так, зараз через масовані обстріли російських фашистів в багатьох містах України годинами, днями нема світла, електрики, води, включно з моїм рідним Києвом. Так, наші жертви ще будуть великі. Так, Україну намагаються схиляти до якоїсь невигідної для українців «мирної угоди» з Росією. Та Херсон – це черговий символ української перемоги. Тож на питання «що далі?» відповідь однозначна: Далі українська перемога!

Слава Україні!

Ядерний удар все ближче і ближче до України. Минулого місяця кияни молодшої і середньої генерацій жваво жартували на тему «Оргії на Щекавиці». Зміст жарту: під час майбутнього ядерного удару по Києву охочі збираються на горі Щекавиці і влаштовують розбишацьку сексуальну оргію. Українці сильні своїм почуттям гумору, це почуття гумору дозволяє нам зберігати оптимізм у будь-яких умовах і за будь-яких обставин. Щекавиця, до речі, на гору сильно то й не схожа, радше на пагорб, але ж така назва дозволяє киянам віками відчувати себе «горянами». Чи мав насправді один з легендарних братів-засновників ім’я «Щек» чи не мав, а от «гора» з його іменем в Києві відома з часів давньої Русі. В мене ж Щекавиця асоціюється з вулицею Олегівською, яка є основною на цій місцині. Колись у 1988 році перші політв’язні, що виходили з радянських таборів, зробили своїм осідком невеличку хатину під номером 10 на цій вулиці. В будинку проживав один з очільників легендарного хору «Гомін». Завдяки патріотизмові та гостинності хазяїна господи в будинку почав збиратися Український культурологічний клуб – перша організація в Києві часів «перебудови», що наважилася стати на відверто «самостійницьку» платформу. І от коли в газеті «Вечірній Київ» вийшов комуністичний пасквіль проти УКК, автор від невеликого розуму дав точну адресу: Олегівська, 10. Звісно, наступного дня я вже був там, бо кілька років намагався знайти українське підпілля – і все безрезультатно. А тут дурість радянських КГБістів допомогла. Там же на Щекавиці, на Олегівській, 10 познайомився з Сергієм Набокою, колишнім політв’язнем. Виявилося, що ми жили з ним в сусідніх будинках на Чоколовці, а познайомилися лише на Подолі. І коли я запросив Набоку виступити в КНУ ім.Шевченка на своєму історичному факультеті в диспуті щодо «чорних плям» української історії, зокрема, розповісти правду про Голодомор (а нас тоді ж вчили, що ніякого Голодомору не було), наступного дня за це мені оголосили виключення з університету за так званий «український буржуазний націоналізм».

Та молодшій генерації ці історії часів виборювання незалежності України не відомі, молодь сприймає топоніміку здебільшого за звучанням, тож мої ностальгійні ремінісценції можуть трохи підпсувати настрій на оргію.

Жарти жартами, та, на жаль, ймовірність ядерного удару виходить далеко за межі київського фолькльору. Якщо проаналізувати російські медіа та російські соцмережі (особливо телеграм-канали), то однією з провідних тем останніх тижнів є звинувачення України в буцімто підготовці використання «брудної бомби». Системно та наполегливо російські пропагандисти намагаються переконати свою аудиторію, що це Україна готує перший ядерний удар по фашистській росії. Оскільки відомо, що Україна не має жодної ядерної боєготовки, бо добровільно позбулася ядерної зброї, то російська пропагандистська машина і вигадала тезу про «брудну бомбу», створену ледь не на якійсь кухні. Заяви західних, зокрема американських лідерів, що Україна не має жодних ядерних зарядів, жодних «брудних бомб», і, відповідно, не може мати жодних планів з використання того, чого не має, до уваги російськими пропагандистами не беруться. Вони наполегливо продовжують повторювати власну мантру. Для чого? Як слушно зауважив Президент США Байден: “Якщо путін не хоче використовувати ядерну зброю, чому він постійно про це говорить?” А гад путін вже говорить не просто про ядерну зброю, а після арт-підготовки своїх же пропагандистів особисто звинувативши Україну у володінні технологій з виготовлення «брудної бомби», готує її використання на території фашистстької росії. Вслід за Байденом можна й нам з Вами поставити аналогічне питання: чому гад путін говорить про ядерну бомбу, якщо він буцімто не хоче її використовуати? Російське тлумачення стратегії національної безпеки російської федерації полягає в тому, що росіяни не визнають, що вони – агресори, відповідно, вони шукають подальшого пояснення для власної ескалації. Щоб застосувати російський ядерний потеціал, Кремлю спочатку треба створити ядерний удар на своїй території, звинувативши в цьому ударі Україну. І не важливо, що в Україні нема ядерної зброї, якщо російські медіа методично повідомлятимуть (а вони повідомляють) росіянам, що десь в Україні на кухні сварганили «брудну бомбу» з гаєк, каструль і використованого пального з Чорнобильської АЕС, то зазомбовані росіяни повірять. Може повірити (або зробити вигляд) і частина антизахідного, антиамериканського світу, з якою достатньо успішно заграють російська пропаганда, російська дипломатія, а ще успішніше – російські гроші. Надто наполегливо, надто часто й надто масово в російських медіа почали обговорюти цю неіснуючу «українську брудну бомбу». Фашистській росії потрібний привід, і вона буде готова пожертвувати тисячу або й кількома своїми підлеглими рабами, яких формально іменує «співвітчизниками». Так само, як російські спецслужби підривали будинки в Москві, щоб свого часу привести до влади свого протеже – гада путіна. Можна тепер по-іншому подивитися й на ситуацію з підривом Кримського мосту. Нам, українцям, звісно, приємно, що ця окупаційна споруда була понівечена, та чиїм спецслужбам легше було нашпигувати величезну фуру на території фашистстької росії тоннами (не кілограмами, а тоннами!) вибухівки: українським чи російським? Якщо Кремлю потрібний буде формальний привід для використання ядерної зброї, то Кремль ще раз може пожертвувати, наприклад, тим же Кримським мостом.

Тож я б не відмахувався від перспектив ядерного удару по Україні як від малореалістичного сценарію, навпаки, це сценарій не просто реалістичний, а вже почав втілюватися в життя. Етап перший: інформаційна підготовка – і цей етап вже здійснюється.

Висновок: Україні слід посилити дипломатичну діяльність з ядерними державами країн НАТО (їх всього 3: США, Велика Британія, Франція), наголошуючи на необхідності удару у відповідь з боку країн-членів НАТО за ядерного удару з боку фашистської росії.

І де ж в цій статті “щастя”, анонсоване в назві? А саме право на щастя в нас і хочуть забрати окупанти. І, на жаль, у багатьох загиблих, осиротілих, безхатніх, скалічених українців вже забрала. 

Тим не менш, ми продовжуємо жити та творити. 17 жовтня (в день перемоги «Студентської революції на граніті») відбулася презентація моєї нової книги «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя». В цій книзі я зібрав статті 34 авторів: провідних культурологів, філософів, письменників, істориків. Ноу-хау моєї концепції: мета української ідеї – не держава, держава – це засіб. А метою повинно бути щастя для кожної українки та кожного українця. 17 жовтня презентація книги пройшла лише наполовину. Ми встигли провести лише дві дискусії: «Як перемогти фашистську росію» і «Які реформи необхідні Україні». Кінцівка була зірвана повітряної тривогою: на Київ летіли іранські «шахеди», перелицьовані в російські «герані». Та нас не здолати. І вже за кілька днів ми провели другу презентацію книги (у напівпідвальному приміщенні, тобто майже як у бомбосховищі). Повітряна тривога знову була, але ми вже не зважали. І таки провели третю дискусію: «Любов і щастя – основа модерної української ідеї». Бо в російських фашистів задіяна «філософія ненависті». Натомість Концепція «25 сходинок до суспільного щастя» вчить нас «філософії любові». І любов переможе ненависть. Та для того любов повинна вміти себе захищати. Україна захищає свою любов, захищає своє право на щастя.

Блискавичний вересневий наступ українських військ на Харківщині став найуспішнішою операцією збройних сил України по звільненню територій . Успішна акція призвела до багатьох позитивних наслідків як всередині країни,  так і назовні. Спробуємо коротко їх окреслити. Вони значущі і далекосяжні. Та не оминемо і корегування тактики у діяльності фашистської Росії. Включно з її погрозами ядерного удару.

Наслідки Харківської операції:

• Звільнення близько 150 тисяч чоловік, які перебували під російською окупацією. 

Звільнені від ймовірних вбивств, садизму, катувань депортацій, приниження. Найважливіше за що мають змагатися українці-це за людські життя, тому і починаємо перелік саме з людського виміру.

• Звільнення понад  8500 кв. м. української території.

Близько 400 населених пунктів Харківської області , зокрема і міста Барвінкове, Вовчанськ, Ізюм, Куп’янськ(правобережжя). Боротьба іде як за людей, так і за території. До кожного українського метра, який знаходиться під п’ятою окупантів. 

• Колосальне піднесення в українському суспільстві. 

В сучасній війні морально-ідеологічний стан і настрій мають не менш важливу, а можливу і найважливішу складову. Тому перемогу Харківської операції розглядатимемо значною мірою саме з точки зору психологічних аспектів. Українці згідно всіх соціологічних опитувань бажають звільнення всіх українських територій, з Кримом включно. Бажають  і вірять. Успіх Харківської операції цю віру зміцнив.

• Військовий український успіх.

Збройні сили України засвідчили, що вони спроможні до аналізу, планування,  підготовки та успішного проведення повномасштабної військової операції. Однозначно успіх ЗСУ, на прикладах якого можна вчитися,  і розвивати далі.

• Політичний успіх.

Державне керівництво  стоїть над військовим керівництвом, тож успіх ЗСУ-це успіх і політичного керування ЗСУ. Політичні заяви Президента і решти керівництва про те, що Україна воюватиме до звільнення кожного метра української території –підкріпленні конкретним прикладом успішної Харківської операції. Однозначний політичний успіх.

• Колосальне піднесення в Збройних силах України. 

Армія відчула, що може не лише оборонятися, а може успішно звільняти раніше окуповані Росією території. Українська армія прагне в бій, вона мотивована і успішна.

• Усвідомлення суспільствами країн-союзників, що Україна може перемогти Росію.

Західні суспільства в більшості своїй підтримують Україну та українців, роблять колосальні зусилля в підтримці біженців, несуть певні витрати , пов’язані з економічними змінами , викликаними війною. Тим не менш, до Харківської операції голоси скептиків, що буцімто Росію не можна перемогти на полі бою через співвідношення її населення до населення України, були досить чутними. Харківська операція показала західним суспільства, що Росію не лише треба перемагати, а й можна. Звісно за умов наявності необхідної зброї. А бажання і вміння в українців і так наявні.

1. 1. Усвідомлення західними політичними елітами, що Росію можна перемогти на полі бою.  Західні еліти неоднорідні. Неоднорідна і підтримка Україна. В деяких країнах вона більше, в деяких-менша. Та саме західні політичні еліти приймають рішення про надання необхідної зброї для України , та введення санкцій проти Росії. Харківська операція дала аргументи для тих, хто відстоює необхідність надання та збільшення поставок необхідної для України зброї.

• Деморалізація в значній частині російського суспільства. 

Фашистська ідеологія «руского міра» не передбачає того, що Росія-слабка держава у військовому плані, що її вояки і генерали не вміють воювати, і менша за чисельністю армія може «надерти їм зад». Саме тому російські медіа і соцмережі не могли пояснити відступ російської армії на Харківщині, показували якесь «перекидання резервів і ресурсів» до Ізюму, і так жалібно були змушені констатувати втечу російських  окупантів звідти. Удар по психіці.

• Провал діяльності російської армії.

Виявилося, що російська армія може вести війну лише використовуючи колосальні запаси радянської техніки і снарядів, за умов їхньої кількісної переваги. Натомість у військовій тактиці-російська армія неконкурентна , і приречена на поразку саме у військовому плані.

1. Деморалізація значної частини російської армії. 

Перед тим російська фашистська пропаганда намагалася гнати на убій свої вояків , аргументуючи ймовірними подальшими перемогами. Тепер виявилося, що «акт доброї волі» і передбачувана втеча окупантів з лісової частини України(Київщина,Чернігівщина, Сумщина) був не «випадком», а звільнення українських територій йде планомірно і методично. Деморалізована армія не спроможна виконувати в повній мірі воєнні функції. Явна психологічна криза в армії окупантів.

• Провал діяльності російської агентури в Україні. 

Російська агентура десятиліттями вкорінювалася в українські спецслужби, політикум, армію тощо. Кількість зрадників-перебіжчиків у 2014 в Криму та на українському Сході-тому підтвердження. Після 24 лютого 2022 року таких випадків прямої зради стало в рази менше. А Харківська операція засвідчила, що можна планувати, організовувати і здійснювати повномасштабну наступальну операцію, і російська агентура не спроможна вчасно це засвідчити і цьому перешкодити. Чистка від російської агентури йде, і вона триватиме.

1. Переляк «президента» Білорусі.

Росія тиснула і ще тиснутиме на керівництво білорусі щодо не лише надання території  для обстрілів України, а й для безпосередньої участі білорусі у війні проти України. Харківська операція показала, що входження білорусі у війну можна призвести до протилежних наслідків-просування українців в бік Мінська. Лукашенко боїться народного повстання всередині країни, і побачити українські танки в центрі Мінська, які можуть спровокувати таке повстання-для нього є «страшним сном». Поки триватимуть гострі відчуття від харківської операції, білоруське керівництво не наважуватиметься до прямої агресії.

• Задумаються умовно «нейтральні» країни.

Росія користується підтримкою умовно «нейтральних» країн. Ці країни(наприклад, Китай) не приєдналися до західних санкцій, через такі країни йдуть підсанкційні товари до Росії. Росія може сподіватися і на постачання зброї або її складових. Харківська операція засвідчила військове відставання і слабкість Росії. Тож у «нейтральних» країн виникатиме питання: а нащо підігрувати стороні, яка не спроможна буде виграти у цій війні?  Те, що в Туреччині і Казахстані  банки почали припиняти обслуговування російських карток «Мир»-прямий наслідок харківської операції, а не лише попередження американських фінансових інституцій.   Тож харківська операція завдала колосального удару по  агресивному реноме Росії, скинувши з кремля маску «непереможності».

Висновки-блискавична успішна  харківська операція психологічно зміцнила українське суспільство, посилює перспективи західної підтримки, та деморалізує ворога.

Тим не менш, варто оглянути і наслідки зміни тактики ворога, спричинені українським успіхом. Путін хоче лишитися в історії зі «славою» Герострата, тому він готовий до посилення дій для виконання незмінних цілей: знищення України як держави та фізичної ліквідації українців.

Наразі очевидними є кілька нових викликів:

• Мобілізація.

Російська 150-тисячна армія не спроможна чинити опір українському тиску , який зростає. Навіть після втечі окупантів з «зеленої смуги», російська армія не спроможна однаково успішно тримати фронт від Харківщини до Херсонщини. Тож Путін таки був змушений оголосити мобілізацію. Засекречений 7-мий пункт указу не дозволяє дізнатися: там 300 тисяч, 1 млн, чи 1 млн 200 тисяч. Та протести в різних регіонах Росії засвідчують, що облави для мобілізації запущені самим широким віялом.

• Посилення обстрілів.

Через лють від поразки російські фашисти посилюють обстріли цивільної інфраструктури: від дамби в Кривому розі до використання на Одещині  поставлених раніше Іраном дронів.

• Псевдореферендуми.

Кремль вже і не думає ховати того факту, що війна проти України-загарбницька. Фашистська ідеологія «руского міра» передбачає постійне захоплення нових територій.  Зрозуміло, що ані про яке «волевиявлення» українців на окупованих територіях не йдеться. Кремлю потрібний лише для себе «аргумент» чому він окуповує ці території. А «результати-намалюють. Та ніхто в світі ці «результати» не визнає. Не зважаймо.

• Загроза ядерного удару.

Розуміючи перспективу воєнної поразки Росії Путін готовий вдатися до використання ядерної зброї проти України. Популярно вважати ці погрози «блефом», та я вважаю, що це абсолютно реальна загроза. Не бачу жодного приводу,  чому Путін цього не може зробити. Саме тому українська вимога до західного світу ( і в першу чергу до ядерних держав) має звучати:  гарантія ядерного удару по Росії в разі такого удару з її боку по Україні. На сьогодні це може бути єдиним стримаючим фактором для Путіна. Зрештою, варто пригадати, що якби Україна добровільно не віддала свою ядерну зброю, то, теоретично, вона б могла і цю місію взяти на себе.

«Україна все одно переможе!»

Хотів написати статтю про свободу слова, розповісти про Форум лідерів суспільної думки, і знову російські фашисти намагаються унеможливити втілення такої ідеї. Вчора росія обстріляла залізничну станцію в Чапліному на Дніпропетровщині. На цю мить – мінімум 25 вбитих українців, серед них 2 дитини: 11-річний і 6-річний хлопчики. Рано чи пізно можна було очікувати, що росія почне прицільно бити по залізницях і поїздах, адже їхнє завдання – винищення українців як нації, випалення нашої землі до безлюдності. Кожна подібна інформація призводить до певного психологічного ступору, на якийсь момент ти не можеш займатися рутинною, хоч і потрібною діяльністю.

В аналогічну ситуацію я вже потрапив з останньою своєю книгою. 24 лютого я зупинив випуск книги «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя». Коли російські гелікоптери і танки штурмували передмістя мого рідного Києва, здавалося – хіба можна мати іншу мрію, окрім перемоги над російським фашизмом? Та кожен наступний місяць підкреслював, що ми, українці, маємо право на свої мрії, що всі 25 сходинок Концепції працюють і мають бути запитаними незалежно від російських фашистів. Тим не менш, півтора-сторінкову передмову для цієї книги я витискав з себе рівно шість місяців. Жодну статтю за життя я не писав так довго як ту передмову. Книга вийде у вересні.

Тепер я вигадав провести в Києві Форум лідерів суспільної думки. Єдиний «національний марафон», який створила влада на базі провідних телевізійних каналів став фактично монополістом у донесенні інформації до українського суспільства. З очевидними плюсами від цього, і ймовірними мінусами. Плюси-відсікання від впливу на українців телеканалів і телеперсон, які обґрунтовано підозрюються в роботі на ворога. Так, зокрема вмерли телеканали «групи Медведчука-Козака»: 112, ZIK, News one, а сам їхній «сірий кардинал» Медведчук сів під варту, вмер і телеканал «Наш», а його очільник Мураєв втік до росії після того, як в перші дні вторгнення оприлюднив у соцмережі «Телеграм» проросійські пости. Плюсом можна назвати і донесення до суспільства зваженої інформації про ситуації на фронті. Плюсом є і відхід від дрібнопартійних інтриг і протистоянь, які буйним цвітом раніше проростали на тб, часто-густо роз’ятрюючи внутрішнєсуспільне самоїдство. Нанесений удар по медійним впливам олігархату. Аргументуючи небажанням потрапляти під «закон про олігархів», Рінат Ахмєтов оголосив про закриття телеканалів групи SCM. А це, зокрема, впливові «Україна» та «Україна 24». Та під обмеження віщання потрапили і телеканали, які асоціюються з попередньою владою (групою Петра Порошенка): «Прямий», «5 канал», «Еспресо». І хоча, вони продовжують віщання, та суттєво втратили частку покриття. І за всієї неоднозначності критики влади, яка процвітала на цих телеканалах, і доцільності продовження такого медійно-політичного тиску під час нового вторгнення фашистської росії, тим не менш виникають питання чи то пак побоювання: а чи все буде гаразд зі свободою слова після нашої перемоги? Чи не призведе об’єктивна монополізація медіа до надмірної самоцензури в суспільстві?

Україна – вільна країна. Не лише за Конституцією, а й за сутнісною потребою українців. Власне, зокрема, і тому точиться війна фашистської росії проти нас. Для них (фашистської росії) неприйнятні наші демократичні цінності. Та власні цінності ми маємо вміти плекати. Зокрема, і створенням альтернативних інформаційно-суспільних дискусійних майданчиків.

От тому і виникла необхідність проведення Форуму лідерів суспільної думки.

Нам вдалося створити такий інформаційно-інтелектуальний майданчик, який надавав можливість оприлюднення альтернативних концепцій і позицій, водночас без протиставлення владі, тобто без переходу в партійно-політичну площину з усіма її очевидними недоліками (надмірними амбіціями, надмірною критикою, суспільними протиріччями тощо).

Мета Форуму – це створення неполітичного, непартійного, а інтелектуального майданчику.

Тому список запрошених був настільки широким. Табу було лише для однієї групи: тих, хто зневажає українську державність, хоче знищення держави Україна, тобто є ворогом. Ті, хто зрадив українську державу і перейшов на бік ворога – російських фашистів , має дві дороги: якщо взяв зброю в руки – то має бути знищений на полі бою, якщо працює на фашистську росію – має бути засуджений по закону.

З усіма іншими громадянами України варто вчитися спілкуватися.

47 спікерів, 10 різноманітних блоків.

Блок 1 – Внутрішньополітичний

Блок 2 – Військовий

Блок 3 – Гуманітарний

Блок 4 – Геополітичний

Блок 5 – Що робити з росією?

Блок 6 – Світоглядний

Блок 7 – Місцеве самоврядування

Блок 8 – Економічний

Блок 9 – Медіа

Блок 10 – Соціальний

Були представники влади: перший заступник голови Верховної Ради О. Корнієнко, міністр культури та інформаційної політики О. Ткаченко, та були і політичні і громадські опоненти: наприклад А. Павловський, О. Попенко, М. Томенко.

Були представники різних партій: О. Корнієнко – “Слуга народу”, А. Павловський – “Батьківщина”, П. Розенко –  «Європейська солідарність», С. Сухомлин – “Пропозиція”, Д. Білоцерківець – “Удар”, М. Томенко – “Рідна країна”, М. Давидюк був у списку “Голоса” до ВР, а О. Солонтай, В. Трюхан, Р. Рохов – належали до керівництва “Сили людей”.

Були ліві (М. Чаплига – виступав за профспілки), і праві (Я. Романчук – ідеолог найліберальніших реформ), або П. Гай-Нижник, колись належав до УНА-УНСО та “Правого сектору”.

Були представники органів місцевого самоврядування: діючих – С. Сухомлин, міський голова м. Житомира, Д. Білоцерківець – депутат Київради, і ті, хто мав попередній досвід на місцевому рівні: В. Куйбіда: міський голова м. Львова в минулому, О. Солонтай – депутат Ужгородської міської Ради в минулому.

Окрім діючої влади, були представники влади колишньої: П. Розенко – екс-віцепрем’єр, М. Томенко – екс-заступник голови Верховної Ради, А. Павловський, Т. Стецьків, В. Куйбіда – екс-народні депутати, О. Чалий – екс перший заступник міністра закордонних справ, О. Кочетков – екс-заступник міністра внутрішніх справ.

Були діючі журналісти: Д. Тузов, А. Бацман, В. Герасимович.

Були ті, хто або належать до керівництва міжнародних фондів: О. Сушко, виконавчий директор фонду “Відродження”, ті, хто вміють працювати з фондами – як О. Солонтай, і затяті критики “грантівських організацій” як М. Томенко.

Були включення з інших міст (щоб не обмежуватися лише Києвом) : Я. Валєтов з Дніпра, С .Сухомлин – з Житомира.

Про те, що робити з росією були запрошені вихідці з росіїї І. Пономарьов, М. Фейгін, М. Максакова. І це логічно. Їх залучали не до блоків наших внутрішньоукраїнських проблем, а саме до блоку, що ж робити з росією після нашої української перемоги.

Були ті, хто боровся за Незалежність України ще у 80-90х: Д. Тузов, П. Гай-Нижник, Т. Стецьків, М. Томенко.

Були й ті, хто бореться на фронті зараз, як С. Дубина (ЗСУ), Г. Друзенко (медичний шпиталь).

Були ті, хто мають нові світоглядні теорії: як О. Толкачов, С. Дацюк, О. Новохатський, А. Якименко, К. Дорошенко.

Були економісти з різними поглядами, як П. Себастьянович, Я. Романчук, О. Кущ.

На диво, перед проведенням Форуму залунали голоси критиків. При чому з боку свого ж «патріотичного» середовища. Критикувалося можливість залучення тих чи інших персон, які комусь здавалися не такими вже і «патріотами». Така критика почасти обумовлена нерозумінням необхідності єдності нації. Натомість справедливими були зауваження щодо гендерного дисбалансу. Критично мало спікерів-жінок (Е. Лібанова, А. Бацман, М. Максакова). Тут є об’єктивна проблема: багато дієвих жінок виїхали закордон. І є ще більша проблема: якщо проаналізувати публічний інтернет-простір: то суспільно-актуальну тематику коментують майже виключно чоловіки. Тобто, у нас в країні наявний серйозний гендерний дисбаланс в суспільній площині. І це варто виправляти.

Та навіть ті, хто критикували саму ідею Форуму до його проведення, замовкли після. Бо Форум вийшов настільки якісним, що не було як причепитися. Але сам факт бурхливого попереднього обговорення навів на думку, що у нас реальна вже існують проблеми зі свободою слова. Бо кожна окрема політична група марить утворити власну «монополію на правду». Тож, нам варто чіткіше усвідомити, а в чому ж таки наші цінностні переваги над фашистькою росією, і ці переваги розвивати, а не втрачати. І для цього мають існувати дискусійні майданчики. Ми, українці – вільна нація, ми – вільні люди, і ми маємо право на власні думки, власні погляди, і на їхнє оприлюднення. Зрештою, зокрема і за це б’ються українці на фронтах. І ми нікому не віддамо своє право на свободу слова!

25 липня двом міністрам часів Януковича – Грищенкові і Лавриновичу повідомлено про підозру в державній зраді. В той же день у відставку був відправлений Перший заступник секретаря РНБО – Руслан Демченко.

Вже кілька днів таке враження, що в Україну повертається політика: від виконання своїх повноважень відсторонені Голова СБУ та Генеральний прокурор, у одного з одіозних і впливових (принаймні на рівні міста Дніпро) політиків і менеджерів відібраний паспорт. Якби не воєнний стан, то можна було б подумати, що насуваються вибори, і влада хвилюється а) за популярність, і, б) за контроль над внутрішньополітичною ситуацією.

Та події понеділка 25 липня радше не про сучасне, а відносять нас у далеке минуле, а саме – в 27 квітня 2010 року, день сумнозвісної «ратифікації» так званих «Харківських угод». В день, коли я отримав надважкий струс мозку, захищаючи своє робоче місце у Верховній Раді, і право України жити по власних законах, а не за російськими вказівками.

Державне Бюро розслідувань оприлюднило інформацію, що «Досудовим розслідуванням» встановлено, що зміст та умови Угоди між Україною та рф з питань перебування чорноморського флоту російської федерації на території України були нав’язані президентом рф дмітрієм медвєдєвим тодішньому прем’єр-міністру України.

Повністю усвідомлюючи наслідки підписання цієї угоди, колишній прем’єр-міністр України та залучені міністри створили умови для продовження перебування чорноморського флоту рф на території України на 25 років. Це сприяло нарощуванню військової техніки та особового складу збройних сил держави агресора, які були використані під час анексії АР Крим та Севастополя у 2014 році.

Колишні міністри брали участь у підготовці проєкту цієї угоди, зокрема, «розпорядження Кабміну про його схвалення та проєкт Закону України про ратифікацію цієї угоди.»

Руслан Демченко (до 25 липня – перший заступник секретаря РНБО) був тоді заступником міністра закордонних справ Костянтина Грищенка.

Чому ж ця справа досі не доведена до суду? Занадто багато політиків і після Януковича в ній замішані. Давайте спробуємо розібратися.

Віктор Янукович був маріонеткою Кремля, і виконував путінсько-медведівські забаганки. Та, з формальної точки зору, у партії регіонів навіть з її союзниками –Комуністичною партією і Блоком Литвина не було більшості у Верховній Раді.

Для ілюзії «законодавчого процесу» скуповувалися (за великі гроші) депутати від «опозиційних фракцій». Так, вже куплені народні депутати від НУНС та БЮТ, боялися прийти до зали і подивитися в очі колегам. Вони віддали свої картки для голосування. Тож регіонали задумали зайняти депутатські місця у силовий спосіб.

Найбільше, якраз тоді, дісталося мені особисто. Два місяці я провів у лікарні з важким струсом мозку, перші два тижні навіть не міг піднятися з коляски, мене пересували з чужою допомогою.

Для того, щоб нанести такі травми, мене тримали 5 депутатів. Один з них – Володимир Олійник, колишній кандидат в Президенти України, тепер – переховується в фашистській росії, і є низькопробним пропагандистом на московських телеканалах. Нажаль, я і не міг чинити належний опір, бо саме в той день зранку, перед засіданням, мені в лікарні зробили операцію на спині, і вся спина була в зашитих швах і пов’язках.

А удари ззаду, з гори (які, власне і призвели до важкої травми) наносив Василь Стельмашенко. Згідно журналістського розслідування, біографія у цього «політика» до потрапляння у Верховну Раду проходила в структурах, які прийнято називати «бандформуваннями». Спочатку Стельмашенко перебував в угрупуванні Ахатя Брагіна. Коли в 1995 році Брагіна підірвали на стадіоні «Шахтар», то Стельмашенко перебіг до угрупування Євгена Кушніра (яке якраз і вбило Брагіна). Після того як майже всю банду Кушніра розстріляли, то Стельмашенко переходить до Ахмєтова. Що взагалі то мало б бути дивним, адже банда Кушніра намагалася і Ахметова вбити.

І ось з такою біографію регіонали підбирали собі «народних депутатів».

Зараз, начебто, Стельмашенко перебуває на окупованих фашистською росією українських територіях.

Та повернемося до питання, чому ж досі, після перемоги нашого останнього Майдану в 2014 році, справа «Харківських угод» так і не була розслідувана?

Я подав заяву в прокуратуру ще перебуваючи у лікарні. Здавалося б – факт побиття мав бути розслідуваний. І «опозиція» (НУНС і БЮТ) мала б використати цей факт, щоб довести злочинну діяльність своїх опонентів з Партії регіонів. Та НУНС і БЮТ не захотіли тоді мене підтримати. Керівники цих фракцій навіть «забули» мене навістити в лікарні. Дивно? Дивно.

А ніхто не замислювався, чому в день «ратифікації» Голова Верховної Ради Володимир Литвин з’явився в залі з охоронцями, а ті – з парасолями? В сесійній залі що, планувався дощ? Виявляється, дуже «сміливі» лідери НУНС і БЮТ придумали кидати у голову ВР яйцями. Я про це не знав – я був рядовим опозиціонером. Питання: а звідки про це знав Литвин? Звідки був витік інформації, та ще такий надійний, щоб охоронці достеменно знали, що треба принести парасолі, і коли саме їх відкривати?

В подальшому, за димові шашки, які теж були принесені у сесійну залу, лідери фракцій не захотіли брати відповідальність. Як на мене – даремно. Можу про це говорити, бо в Лук’янівську тюрму я пішов фактично добровільно, бо як лідер Української Студентської Спілки я написав заяву до міської прокуратури і публічно її зачитав, що беру відповідальність за захоплення університету під час «Студентської революції на граніті». Я і справді, придумав цю акцію, і нею керував. А от тягали до прокуратури активістів. І щоб їх захистити (бо іншого варіанту не було) я взяв відповідальність на себе. Лідери НУНС і БЮТ таку відповідальність в 2010 не взяли. Їх (Луценка і Тимошенко) все рівно зрештою посадили, але не по політичній статті, а по економічній. Тоді виникає питання: а чи не була моя персональна справа розмінною монетою тоді? Тобто, керівництво опозиції вирішило не побачити мого побиття не просто так.

Припустимо, то була слабина тодішньої «опозиції». А чому ж справа «харківських угод» не розслідувалася при Президентові Порошенкові?

“Я переконаний, що базові угоди щодо ЧФ РФ – це мистецтво компромісу. Я не можу сказати, що я щасливий через те, що перебування флоту буде настільки тривалим. Я впевнений, що можливі були й інші домовленості, інші терміни. Але продовження терміну було необоротно» – Петро Порошенко, 9 січня 2011 року, в інтерв’ю 5-му каналу. Тобто, він тоді підтримав «Харківські угоди».

Тож, так звані «Харківські угоди» тягнуть за собою таку кількість зрадників, які працювали і працюють на російські фашистські спецслужби, продажних політиків, безсовісних кар’єристів, що справедливого суду з їхнього приводу не хоче більшість українського політикуму. Максимум – це оголосити підозри тим, хто й так вже втік з країни: наприклад тепер Костянтину Грищенкові і Олександру Лавриновичу (а перед тим – у 2021 році – Януковичу і Азарову).

Руслану Демченкові, до речі, ніхто підозр не оголошував. В офісі Президента пояснили відставку через здоров’я: «Тому, через особисті причини, пов‘язані зі складним станом здоров‘я, пан Демченко не зможе продовжувати виконувати роботу, оскільки потребує серйозного лікування».

І це не дивно, адже Руслан Демченко працював на всіх трьох Президентів після «Харківських угод»: за Януковича він був заступником, а згодом першим заступником міністра закордонних справ, за Порошенка – радником Президента, за Зеленського – теж радником Президента, і згодом – першим заступником секретаря РНБО. Всім потрібний. І тому– неосудний.

А російський Чорноморський флот взяв участь в окупації АРК Крим і Севастополя.

Ну що ж, після деокупації Криму повернемося до цієї теми. Винні мають бути покарані!

Цифри загиблих на війні з російським фашистським агресором сухі. Вони викликають біль, жах, ненависть, але цифри не пронизують. Серце пронизують імена і прізвища особисто тобі знайомих, фото з обличчями, які ти впізнаєш.

Наші друзі – західні партнери, на підтримку і зброю, яких ми сподіваємося, бачать сухі цифри. Ми ж бачимо обличчя наших загиблих знайомих.

Скільки вже загинуло українців на війні? Ніхто не може дати чіткі цифри. В перші місяці російської агресії в 2014 році перебуваючи в статусі народного депутата в сесійній залі я вимагав у голови СБУ (а формально саме СБУ відповідало за АТО), щоби суспільству надавалася інформація про а) загиблих, б) тих, хто потрапив у полон, в) хто вважається таким, що пропав безвісти. І хоч тодішній голова СБУ з трибуни Верховної Ради і відповідав мені, що влада це зобов’язується зробити, тим не менш офіційно таких списків ми ніколи й не дочекалися. Аргументацією може бути бажання влади не лякати суспільство, та я вважаю, що наше суспільство достатньо доросле, щоб знати правду про наші втрати на війні з російським агресором.

Довгі роки найбільшою базою даних щодо загиблих був волонтерський інтернет-проект «Книга пам’яті загиблих». Він зупинився на позначці 4,426 чоловік перед черговим російським вторгненням 24 лютого цього року, поіменно підтверджених. Згодом свою базу даних зробила і Вікіпедія. Вона дає кількість 4,551 загиблих до 24 лютого 2022 року.

А скільки Україна несе зараз втрат? Та сама Вікіпедія продовжила цей перелік до 6,432. Президент України Володимир Зеленський на початку червня сказав, що у нас гинуть 60-100 військовослужбовців щоденно. За кілька днів радник керівника офісу Президента Михайло Подоляк озвучив цифру від 100 до 200 щоденно. Якщо рахувати згідно цієї статистики, то вийде, що за 123 дні ми втратили десь 12,300 українських вояків загиблими.

А скільки мирних жителів? На 22 червня ООН мав підтверджені дані щодо 4,662 мирних жителів. Та це лише підтверджені – тобто, засвідчені і запротокольовані. А скільки лежать у братських могилах на окупованих землях? Радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко наприкінці травня озвучував цифру у 22 тисячі загиблих мирних мешканців лише в одному Маріуполі.

Та що кажуть нам ці цифри? Сухість, статистика. А за кожною цифрою насправді чиєсь конкретне вбите життя.

Я втрачав своїх особистих знайомих на Майдані, під час російського вторгнення лік теж почався відразу.

В мне є особистий Мартиролог.

На початку серпня 2014 року я вперше приїхав у батальйон «Айдар» на Луганщину. Приїхав на сам, а привіз митців для підтримки бойового духу. В «Айдарі» зустрів багато знайомих – і по студентському руху, і по Криму, і по Майдану. Були ми і на базі в Половинкиному, і на самому фронті – у місті Щастя. Серед багатьох моїх знайомих в «Айдарі» були і «афганці». Вони стали першими втратами.

«Афганська сотня «на Майдані мала № 8. Попри свій бойовий статус «афганці» займали досить помірковану позицію під час Майдану, певний час мали ілюзії щодо уникнення кровопролиття, просили у мене допомоги в організації прес-конференції. Я намагався розвінчати їхні ілюзії, і ми потоваришували. Керівник афганської сотні Олег Міхнюк і його друг Андрій Марунчак загинули тоді ж у серпні, у Новосвітлівці, яку вони взяли: Андрій – 13 серпня, Олег – 20-го.

Пилип Слободянюк загинув 14 серпня. У співачки Анжеліки Рудницької, яку я тоді привіз в «Айдар» збереглася листівка з дарчим написом Олега, і лишилася спільна фотка. Анжеліка, у якої тоді 2 тижні перед тим загинув у цьому ж батальйоні рідний дядько, тоді в Щасті вишикувала всіх в коло для хороводу – і вояків, і нас, які їх приїхали підтримати. Так у Пилипа і лишилося останнє фото, 9 серпня – разом з Анжелікою, і в руках мікрофон.

Там же на Луганщині згодом загинув мій однокласник – Віктор Вишкварко. Ми вчилися з ним з першого класу: звичайна київська школа, російськомовна, до речі. Ми ходили разом в туристичні походи. Вітька пішов, як і «афганці», добровольцем на фронт. Він сам викликався добровільно і на той блок-пост, де у вересні 2015 був вбитий ворожою кулею.

Новий виток фашистської російської агресії – нові втрати.

Фотографа Макса Левіна я постійно бачив у кулуарах Верховної Ради. Він постійно мені мовчки усміхався і наводив свій об’єктив. Його стратили російські фашисти 13 березня, коли він намагався знайти свій дрон, що застряг у лісі. Тіло знайшли лише згодом.

На радіо «Свобода» я бував часто – це дуже професійна структура, з патріотичним колективом, і багатьма давніми знайомими. Журналістка Віра Гирич була завжди привітною і спокійною. Під час чергового обстрілу російськими ракетами мого рідного Києва уламки потрапили саме до квартири Віри. На смерть.

Романа Ратушного я знав з його дитинства. Мабуть років з 5, а може і меншим. Вірші його мами Світлани Поваляєвої я друкував ще коли створив «товстий» журнал «Молода Україна» в 2002 році. Світлана після того брала участь в багатьох мистецьких акціях «Останньої Барикади», якою я керую. Брала вона і малого Ромку. Якось я взяв поетів в мікроавтобус і ми поїхали експромтом читати вірші просто неба у Ніжин. 10-річний Ромка зі своїм братом залізли у багажник мікроавтобуса і там їхали. А потім на лавці замість сцени у Ніжині Ромка на рівних з дорослими поетами читав вірші. Згодом він вже був не Ромкою, а Романом, і я бачив його на Майдані, коли він тоді, старшокласник, опинився під беркутівськими дубинками у ніч розгону. Згодом він став настільки самостійним і самодостатнім, що брав участь чи то не в усіх громадсько-політичних акціях в Києві. 9 червня загинув на фронті біля Ізюму в 24 роки. Моя офіційна прописка по вулиці «Волгоградській». Вже 20 років я виступав за її перейменування, пропонуючи історичну назву «Батиєва гора». Тепер наша вулиця називатиметься – Романа Ратушного, і, це справедливо. Ми жили з Романом поруч, тепер він буде вічно прописаний на моїй вулиці.

З письменником Володимиром Чеповим ми домовлялися у вересні зробити спільний круглий стіл. Моя Концепція «25 сходинок до суспільного щастя» спрямована на Світоглядну Реформацію. Володимир працював в аналогічному руслі. Його книга «Перехрестя» якраз і була написана для усвідомлення себе щасливим. Тож Володимир запропонував вмонтувати його ідеї в мою Концепцію, заради спрямовування України у бік створення передумов для щастя кожного українця і кожної українки. Володимир записався добровольцем в ТРО, зв’язок з ним обірвався на фронті всередині червня. Тіло не знайшли.

Це не сухі цифри. Це люди, яких я знав особисто, з якими спілкувався, з якими в мене залишилися спогади.

І я не знаю, скільки ще своїх особистих знайомих я втрачу. Скільки рідних втратять українські родини.

Це наш український Мартиролог.

І щоб він не був максимально великий, Україні потрібна зброя. Україні потрібна підтримка . І якщо хтось з західних політиків цього не розуміє, я готовий прислати їм фотки моїх персональних друзів і знайомих, яких я втратив.

Коли посилюється інформація про черговий ймовірний виток російської збройної агресії, актуальним є усвідомлення українцями здатності боротися. Здатність до боротьби українці демонстрували віками. У лютому доведеться поринути у спогади про одну зі сторінок боротьби не так віддаленої в часі – боротьби під час Євромайдану у 2014 р. Саме цього місяця.

18 лютого інформацію про першого вбитого та про оточених поранених у Будинку офіцерів я почув у Верховній Раді. Тоді я був народним депутатом, і, звісно, перебував у жорсткій опозиції до Януковича. Я кинувся туди. «Будинок офіцерів» ‒ це своєрідний будинок культури Міністерства оборони, з великим залом і великим холом, на перетині Грушевського і Кріпосного провулку. Будинок був перетворений на польовий шпиталь і опинився в оточенні. Щоб пройти до нього слід було вийти за наші майданівські ряди і пройти через ряд ворожих беркутівців. Тим не менш, посвідчення народного депутата на міліціонерів впливало.

Я побачив у Будинку офіцерів близько 300 поранених. На підлозі вже був не один загиблий, а три бездиханних тіла. Один з них ‒ мій одноліток ‒ Сергій Дідич, депутат Городенківської міської Ради. Городенка ‒ це місто з мого округу, і Сергія я знав безпосередньо. На тіло було важко дивитися, обличчя було розчавлене, і вже потім виявилося, що автомобілем, який наїхав на Дідича , керував інший майданівець.

На Майдані повноваження не спускалися згори, повноваження бралися за власною ініціативою. Першу медичну допомогу пораненим в будівлі організовувала Ольга Богомолець. Таких поглядів, нервових і у багатьох ‒ переляканих, я не бачив ані до, ані після. Я не розумів чому. Зрозумів я лише через тиждень, коли побачив два відео з Маріїнському парку. На одному з відео бандити вбивали майданівців. Вони оточили наших, і методично гамселили по головах, ще один з бандитів перезаряджав пістолет. Вирватися було неможливо. Друге відео ‒ це хтось ходив з камерою по Маріїнському парку і знімав бездиханні тіла. Тільки через тиждень я зрозумів, чому в очах поранених було стільки страху. Вони бачили смерть. Смерть безпосередню. Вони очікували на смерть.

Вбивали бандити. В Україні звикли їх називати «тітушками», та я волію не використовувати цей неологізм. Термін «тітушка» поширився після нападу на журналістів Владислава Соделя та Ольги Сніцарчук, коли вони знімали акцію опозиції 1 травня 2013 року. Тоді один з найбільш агресивних нападників Вадим Тітушка був сфотографований, чим, зрештою, і розпіарений. Використання режимом Януковича бандитів проти опозиції та громадських активістів відбувалося відразу після приходу до влади. Ймовірно, першим таким нападом була спроба зірвати наш фестиваль повстансько-патріотичної пісні «Гайдамака.UA», який я проводив зі своїм Мистецьким об’єднанням «Остання Барикада» 24-26 вересня 2010 року. Тоді, так звані «спортсмени» з бітами і металевими кийками намагалися влаштувати побоїще (а на фестивалі були і діти, і вагітні жінки). Удар прийняла на себе наша охорона, одному з охоронців розбили голову, іншому поламали руку. Бандити виявилися не місцеві, а звезені з кількох різних регіонів України. Термін «тітушка» на означення таких бандитів виник пізніше і поширився. Термін несправедливий, і використовувати його щодо «антимайданівців» не варто. Бандитів і вбивць слід називати бандитами і вбивцями.

Біля Будинку офіцерів було кілька автомобілів швидкої допомоги. Лікарі нікого не відвозили. У них були жахливі накази згори. Між собою майданівці говорили, що відвозити можна було лише в лікарню, де чекала міліція. А значить ‒ арешт.

Я взявся за організацію виведення людей з оточення.

Я сподівався, що я виведу особисто по 5 чоловік, і як депутат з посвідченням проведу всіх по черзі до найближчої станції метро «Арсенальна». Перша п’ятірка зняла з себе камуфляж, вишикувалася за мною, і я повів через ряди беркутівців і бандитів. Прямо перед нами беркута вели колону арештованих майданівців, таких як ми. А нам потрібно було ані чим не виказати, що ми одні з них. Ми пройшли через ряд наших ворогів, конспіруючись під них. Який же був наш подив, коли станція метро виявилася зачиненою. Тодішній очільник Києва, член партії регіонів Володимир Макеєнко, віддав розпорядження закрити центральні станції метро. Вже у «постмайданівський» період Володимир Макеєнко дивним чином став власником нового телеканалу «Прямий». А тоді, 18 лютого 2014 року, своїм розпорядженням він створив пастку для оточених майданцвців. Щоб вивести за периметр міліцейського оточення, мені довелося вести людей далі. Я зрозумів, що власними зусиллями не зможу вивести 300 людей. Тож, я зі своїми двома помічниками взялися обдзвонювати приятелів з автомобілями з проханням приїхати і евакуювати поранених з оточення. Найважчих і малорухомих було вирішено таки відправити з «швидкими допомогами», решту ми розсаджували в автомобілі друзів, які відгукнулися. Ніхто не відмовлявся, та всі робили по одній «ходці». Приїжджали, забирали партію поранених і вивозили через оточення. І лише одна дівчина зробила неймовірних 4 «ходки». Письменниця Ірена Карпа. Мініатюрна на зріст, з маленькою машинкою. Ми її видзвонили саму першу, і вона поодинока не боялася повертатися і повертатися.

Ми вивезли всіх. Я вийшов останнім. В Будинку офіцерів лишалися лише три бездиханних тіла на підлозі, і кілька військових ‒ вони тримали нейтралітет.

Через день, 20 лютого, коли відбулися найчисленніші розстріли на Інститутській, якраз по Інститутській я підіймався зі своїм помічником на позачергове засідання Верховної Ради проголосувати за відсторонення Януковича від влади. Барикада на Інститутській палала, курився чорний дим. Раптом мене окликали: «Олесю! Йди до нас. Це я ‒ Дмитро Глушенок». Я не бачив Дмитра Глушенка з часів нашої «Студентської революції на граніті» у жовтні 1990 року. На кілька місяців за Дмитра я пішов добровільно у Лук’янівську тюрму. Наприкінці 1990 почалися репресії. Влада відкрила справу за «захоплення державних споруд» ‒ від 3 до 5 років за те, що ми захопили Університет Шевченка. Щоб захистити рядових членів організації, і зокрема Дмитра, як керівник Української Студентської Спілки, я написав заяву, що відповідальний я, і мене, зрештою, посадили у Лук’янівку. З тих часів ми з Дмитром не бачилися, та не дивно, що перетнулися на черговій революції ‒ дієві люди перетинаються. Дмитро буденно розповідав, що ось вони винесли вбитого, от шапка з мізками. Тут до мене підходить якийсь дід. У нього ‒ щит металевий, який легко пробивається, в щиті три кульові отвори. У діда свіжозашита голова. Він каже: «А Ви мене позавчора виводили з оточення з Будинку офіцерів». А я його не пам’ятаю ‒ я багатьох виводив. Та я подумав: дід лише позавчора бачив смерть, у нього голова зі свіжим шрамом, а він знову на передовій. Оце здатність до боротьби!

Я ще намагався піти далі через барикаду на засідання Ради. А мене все відтягували і кричали, що тут же стріляють. Здається, я не дуже розумів, чому по мені мають стріляти.

Ми боролися. Ми вміємо боротися. Ми будемо боротися.

І того лютого, і іншого лютого, і будь-якого іншого місяця.

Недаремно сходинка №2 Концепції «25 сходинок до суспільного щастя» звучить:

«Вчись боротися за свої права і свободи».

Україні варто перенести дату Дня Незалежності України. Чи є це серйозна пропозиція, і чи не нагадує вона ідеї зі змінами розташування кольорів на прапорі, чи зміною гімну?

Ні, щодо традиційних символів (герба, прапору, гімну) є сенс дотримуватися історичної тяглості, адже ці символи нас зв’язують з виборюванням Незалежності часів Української революції 1917-1921 рр., чим підкреслюється спадкоємність української державності.

Дата Незалежності 24 серпня ‒ це натомість «новотвір», який нас зв’язує з іншим періодом нашої історії ‒ відновленням Незалежності у 1991 р.

Пропозиція перенести День Незалежності України з 24 серпня на 1 грудня, сутнісна, а не «календарно-святкова». Держава Україна повинна існувати для власних громадян, а не виключно для обслуговування інтересів політичної і економічної еліт, як нині.

День Незалежності ‒ це і є символ. Символ не лише Незалежності нашої держави. А символ і того, кому ж насправді наша держава належить. 24 серпня і 1 грудня ‒ це не просто дві дати. Це, безперечно, віхи, і одна і інша важливі на шляху здобуття Незалежності. От тільки 24 серпня ‒ це «елітна» дата, а 1 грудня ‒ це «народна» дата. 24 серпня ‒ голосування у Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки, а 1 грудня ‒ всеукраїнський референдум.

Серпневі дні «путчу» 1991 року не були днями чисельної боротьби в Україні. Стверджую це як людина, яка в усі дні так званого путчу виходила в Києві на мітинги, а організація, яку я очолював (УСС), була єдиною, яка в перший же день путчу поширювала листівки по військових частинах і з закликом «Не стріляй!»

24 серпня 1991 року за Незалежність України проголосували 346 депутатів Української Радянської Соціалістичної Республіки. Більшість депутатів цієї каденції Верховної Ради були обрані, коли ще були членами Комуністичної Партії Радянського Союзу, а саме: 380 з 450. Згодом якась частина цих комуністів і справді прозріла під тиском нових фактів, і з огляду на нові можливості, та більшість банально перелякалась або московського путчу (так званого ГКЧП), або ще більше ‒ тих сил, які в Москві перемогли путчистів. Тож комуністи і колишні комуністи, хто від переосмислення, а хто з переляку у Верховній Раді, яка ще була «соціалістична» і «радянська» навіть за формальним найменуванням, змушені були прийняти «Акт проголошення Незалежності України». Чи важливий і потрібний цей документ? Безперечно! І я жодною мірою не ставлю під сумнів його значення.

Лише стверджую, що волевиявлення 28 804 071 співгромадян вагоміше, аніж рішення 346 наших співгромадян, нехай і обраних до вищої інституції.

А саме 28 мільйонів 804 тисячі і 71 громадянин відповіли «так» на питання про підтвердження Акту про Незалежність України.

Референдумом 1 грудня була знайдена і задіяна формула залучення мільйонів українців до проголошення української держави.

Вкрай важливо, що на всеукраїнському референдумі за Незалежність України проголосували всі без жодного виключення регіони країни. Включно з нині окупованими в різний спосіб Росією. І Сімферополь, і Севастополь, і Луганськ, і Донецьк саме 1 грудня сказали «так» Українській державі. А це ‒ мільйони наших співгромадян. Це колосальна кількість родин на окупованих землях, в яких зберігатиметься пам’ять про те, що їхні батьки, бабусі і дідусі голосували за Незалежність. Родинна пам’ять про голосування депутатів зберігатиметься у кількох сотнях родин, а родинна пам’ять про голосування на всенародному референдумі ‒ у кількох мільйонах родин.

Те, що справжня Незалежність прийшла в Україну не 24 серпня, а саме 1 грудня, розуміли і інші держави. Тому перші визнання Незалежності відбулися не після «елітного» голосування 24 серпня, і навіть не після «елітного» підписання угоди в Біловезькій пущі, яке відбувалося 8 грудня.

Отримавши інформацію про колосальну перевагу голосів на підтримку Незалежності на референдумі, навіть не дочекавшись офіційного оголошення результатів 2 грудня першими визнали український суверенітет Канада і Польща, 3 грудня ‒ Угорщина. Відразу після того, як порахували результати референдуму: 4 грудня ‒ Литва і Латвія, 5 грудня ‒ Словенія і Болгарія. І тоді ж, 5 грудня ‒ була змушена визнати Незалежність України і Російська федерація. 6 грудня ‒ Куба. Все це до Біловезької угоди. Тобто, Росія у Білорусі була лише змушена підписати те, що вже й так офіційно визнала. Офіційно визнала саме через референдум. Підкреслюю ‒ в усіх українських кордонах, включно з нині окупованими територіями.

Після 30 років відновлення української державності можна констатувати, що поруч з безперечними успіхами цієї державності, є і дієві спроби узурпації влади політичними і економічними «елітами». Всупереч твердженню Конституції України, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (стаття 5).

На мою думку, ментальним обґрунтуванням такої можливості узурпації влади «елітами» є обрання для Дня Незалежності не «народної» дати, а «елітної».

Українська держава повинна існувати для створення умов для щастя кожної українки і кожного українця. Саме такий основний постулат стверджує Концепція «25 сходинок до суспільного щастя».

Українська держава має існувати для «народу», а не для «еліти».

Є кілька контраргументів проти перенесення дати.

А): «сакральність». Любителям «сакральності» нагадаю, що 24 серпня ‒ далеко не перша дата Незалежності. Навіть не беру дати проголошення різних Універсалів доби Української революції 1917-1921 рр. Всього за рік до серпня 1991 року «Декларація про державний суверенітет України» вже проголошувала іншу дату: Верховна Рада «постановляє:

Вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.»

Б): в інших країнах, зокрема в США дати Незалежності теж «елітні», тобто приймалися парламентами, а не на референдумах. І це правда. Наприклад, Сполучені Штати відзначають День Незалежності 4 липня, бо традиційно вважається, що саме в цей день була підписана Декларація про Незалежність, яку підготував «Комітет п’яти» на чолі з Джефферсоном. Та різниця в тому, що в США Другий континентальний конгрес (який і приймав Декларацію) збирався з депутатів, які свідомо йшли на розрив з метрополією, а в Україні Верховна Рада була обрана у своїй комуністичній більшості з тих, хто орієнтувався на метрополію.

В): хочеться святкувати влітку, а не холодної зими. Так, влітку погода комфортніша. Та питання в тому: День Незалежності ‒ це лише свято, чи це відчуття співвідповідальності за країну? Якщо це не лише п’янки-гулянки, а свідомий вибір (власний, а не елітний), то тоді погода повинна відходити на другий план.

Тому і пропоную перенести офіційне свято Дня Незалежності з 24 серпня на 1 грудня (включно з перенесенням вихідного дня). 24 серпня залишиться важливим Днем проголошення Акту про Незалежність (без вихідного дня).

Адресую цю пропозицію не до Верховній Раді України. Говорити про зменшення впливу політичної «еліти» з самою політичною «елітою» малопродуктивно. Адресую цю пропозицію до українського суспільства. Для осмислення і обговорення. Коли ця пропозиція буде прийнятна для більшості наших співгромадян, то хто б не був депутатами Верховної Ради, вони будуть змушенні прийняти пропозицію, схваленою більшістю співгромадян. А якщо будуть не спроможні прийняти рішення, то суспільство зі своєї середини винайде інших депутатів.

Держава ‒ для народу.

1 грудня ‒ справжній (народний) День Незалежності України.

В Україні 22 листопада створений Всеукраїнський громадський комітет з відзначення 300-тої річниці Григорія Сковороди «Сковорода 300».

Постать Григорія Сковороди для України унікальна. Ми шануємо борців за волю України, що само по собі і зрозуміло, і похвально. А от з битв найчастіше оспівуємо поразки: Берестечко, Крути, Полтава.

А Сковорода поза цим дискурсом перемог і поразок. Не закликав він «обух сталить» як Шевченко. А народного поклоніння на рівні вивішування портретів в хатах заслужили саме ці дві особистості: Тарас Григорович і Григорій Савич. Принаймні, Костомаров виписував, що «На усьому просторі від Острогзька до Києва, у багатьох будинках висять його портрети». Можна було б і припустити, що Костомаров перебільшував. Та його друг Тарас Шевченко в 1847 році так описував своє дитинство:

«Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака —
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге — та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду»

Переписування на колінці за власної ініціативи сільським хлопчиком творів-можливо найбільше визнання вагомості постаті.

Сковорода був народно визнаний за життя. І як і Шевченко-не визнаний владою. Два народних улюбленці, два генії, і два настільки відмінні між собою типажі. Інь і Янь української нації. Бурхливі заклики до бою за волю у Тараса, і самопізнання і гуманістичні ідеали у Григорія.

Для того, щоб здобувати Незалежність, і щоб давати відсіч зовнішній (нині ‒ російській) агресії, нам необхідний Тарас. Для того, щоб забезпечити єдність нації, та віднайти і поширити прогресивні світоглядні цінності, нам необхідний Григорій.

Нашому поколінню пощастило, що на наш час випав масштабний (300-літній) ювілей Григорія Сковороди. Не святкові заходи нас цікавлять (хоч Сковорода їх цілком і заслужив). Народний мислитель наче прапор, наче паровоз, може допомогти в правильному напрямку спрямувати модерну, прогресивну національну ідею.

Григорій Савович випередив свій час. Його твори можна порозривати на цитати, і познаходити в них мотто для багатьох нинішніх або задіяних або перспективних суспільних процесів.

«Всякому місту ‒ звичай і права». Хіба це не може бути гаслом для сучасного процесу децентралізації, який розвивається в Україні, для все більшого обсягу повноважень у структур місцевого самоврядування? Та Сковорода просто провидець цього процесу.

А «Нерівна всім рівність» ‒ хіба це не основа нинішньої євроатлантичної цивілізації? Це не більшовицьке «відняти і поділити». Це усвідомлення права на відмінність і різноманітність, з одночасним отриманням рівних прав і доступів до можливостей. Ескіз фонтану, який намалював Сковорода (до речі, він розташований на 500-гривневій купюрі, поруч з профілем філософа) містить не лише відомий напис, а й пояснення: «Ллються з різних трубок різні струмені і в різні судини, які навколо фонтану стоять. Менша судина менше має, але в тому рівна більшій, що рівність є».

«Сродна праця» ‒ це поняття, яке споріднене з «етикою праці» німця Макса Вебера, яку він дослідив аж в 1905 році («Протестантська етика і дух капіталізму»).

Для мене 300-ліття Сковороди ‒ це ще і персональний дарунок. Адже майже з усіх тез, або з світосприйняття і життєвих орієнтирів Сковороди можна провести паралелі з сходинками моєї Концепції «25 сходинок до суспільного щастя».

«Всякому місту звичай і права» ‒ це сходинка № 10 «Сприяй конкуренції, а не монополії».

«Сродна праця» ‒ сходинка №12 «Пізнай нову етику праці».

Те, що волелюбний Григорій не погоджувався з наполегливим церковним тиском прийняти монаший постриг, і зрештою, не тримався за місце викладача в Харківському колегіумі ‒ це сходинка №2 «Учися відстоювати власні принципи».

Те, що він не займався нудним переповіданням давніх творів, а викладав, як і думав, творчо ‒ це ж сходинка №1 «Навчайся критичного мислення».

Писав не лише українською мовою, а й російською, латиною, грецькою. От вам сходинка № 22 «Навчайся іноземних мов».

Був пілігримом, який ногами обійшов пів України ‒ Сходинка №20 «Подорожуй Україною».

Авантюрно записався в експедицію по закупівлі вин в Австро-Угорщині, щоб мати змогу побачити світ ‒ Сходинка № 21 «Мандруй світом».

Утримання від харчування м’ясом і рибою ‒ Сходинка №13 «Пізнай етику самообмеження».

Фізичні вправи і призвичаєння себе до холоду ‒ Сходинка № 17 «Веди здоровий спосіб життя».

Отримував освіту, а ще більшою мірою самоосвіту ‒ Сходинка №23 «Вчись вчитися».

Я так можу виписувати сходинку за сходинкою і буде співпадіння за співпадінням.

Сходинка №4 «Підвищуй власний рівень культури», сходинка №8 «Вчись вгамовувати власну агресію» ‒ звісно, це все про нашого мислителя.

Та найголовніше ‒ це його спрямування на сходинку № 25 ‒ «Будь щасливим». Власне, вся філософія Сковороди ‒ це «філософія любові», «філософія щастя». Недаремно один з найвагоміших українських філософів і сковородознавців Дмитро Чижевський (в юнацтві ‒ член Центральної Ради, а згодом ‒ у вимушеній еміграції) визначав у Сковороди, як і у його наступника Памфіла Юркевича «філософію серця», як «характеристичну для української думки». Філософією серця Сковорода торував шлях до щастя.

І от, право на щастя для кожного українця і українки ‒ це основа моєї Концепції «25 сходинок до суспільного щастя». І предтечою до появи такої Концепції, безперечно, є геній Григорія Сковороди.

Тож 22 листопада ми оголосили створення Всеукраїнського Оргкомітету по відзначенню 300-тої річниці Григорія Сковороди «Сковорода 300».

22 листопада-бо він народився за старим, Юліанським календарем, саме цієї дати. Нині ми живемо за Григоріанським календарем, тож відзначаємо день народження трохи іншого дня ‒ 3 грудня.

Хто такі «ми»?

Це знакові для України особистості:

Ян Валєтов, (м. Дніпро), письменник

Семен Глузман, психіатр, колишній політв’язень радянських таборів

Олександра Гуменна, в.о. Президента «Національний університет «Києво-Могилянська Академія»

Любко Дереш, письменник

Oles Doniy (голова Оргкомітету), ідеолог, голова Центру досліджень політичних цінностей

Костянтин Дорошенко, куратор, культуролог

Геннадій Друзенко, правник, очільник Центру конституційного моделювання, голова Наглядової Ради Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова

Тарас Компаніченко, музикант, керівник гурту “Хорея козацька”

Ігор Піддубний (м. Харків), журналіст, режисер-документаліст, голова ГО «Спілка сприяння пошуку та повернення історичних та культурних цінностей України»

Олексій Толкачов, футуролог, голова благодійного фонду «Омріяна Україна»

Колеги довірили мені очолити цей Оргкомітет. Діяльність запланована рівно на 2 роки. Планується ціла серія різноманітних заходів по всій Україні: виставки, конференції, конкурси, як традиційного характеру, так і надзвичайно нестандартні і оригінальні. Вже є домовленість про співпрацю з кількома меріями, невдовзі будуть підписані Меморандуми про співпрацю між Оргкомітетом і міськрадами. Передбачається мережа регіональних представництв. По всій країні вже масове йде створення «сковородинівських комітетів», і Оргкомітет «Сковорода 300» взяв на себе місію координації їхньої діяльності. «Сковородинівські комітети» можуть бути створені не лише в Україні, а й закордоном, серед української діаспори.

Оргкомітет «Сковорода 300» звертається з пропозицією до спільної діяльності.

Контакти за імейлом ostannya@gmail.com

Кожні українка і українець повинні отримати право на щастя!

І Григорій Сковорода нам з Вами в цьому допоможе!

За Голодомор мене виганяли з університету. Вірніше за спробу організувати диспут щодо «білих плям української історії», і зокрема Голодомору. Наступного дня мені оголосили, що виключають з університету. За «український буржуазний націоналізм». Це був 1988 рік. Я вчився на третьому курсі історичного факультету університету КНУ ім. Т. Шевченка. На історичний факультет цього університету я вступав у 1986 році цілеспрямовано. В Києві жевріли чутки, що в Університеті існувало підпілля, а ще у школі я для себе визначив метою свого життя боротьбу за Незалежність України. Підпілля я не знайшов, більше того, навіть викладання було здебільшого російською мовою. Підручники були традиційно-радянські, і навіть Грушевського ми не вивчали. «Перебудова» до України докотилася пізніше, аніж до Москви, лише у 1988 році виникла у Києві перша незалежна організація культурницького спрямування, де головну роль взяли звільнені у 80-х політв’язні, ‒ Український Культурологічний Клуб(УКК). Для дискредитації УКК були задіяні вірні комуністичні публіцисти. У найпопулярнішій столичній газеті «Вечірній Київ» вийшла серії «викривальних» статей. Автори ‒ Олександр Швець і Сергій Тойма (за цим псевдонімом ховався Сергій Кичигін). В одному з тих пасквілів була названа адреса, за якою збиралися члени УКК ‒ Олегівська 10, це на Подолі. Наступного дня я був за вказаною адресою, познайомився там з Сергієм Набокою, лідером організації, і запросив його на диспут в Університет.

Як я вже описав, наступного дня після оприлюднення інформації про дебати по Голодомору та інших невідомих сторінках української історії, проти мене була розгорнута кампанія по виключенню. Інформація про Голодомор була засекречена, істориків вчили, що ніякого штучного голоду не було і бути не могло, максимум що було ‒ це проблеми з посухою. Навіть публічна дискусія, яку я запланував в університеті щодо Голодомору, була скандалом, допустити її влада не могла собі дозволити. Публічний донос написав на мене студент Дмитро Вєдєнєєв. В газеті «Київський університет» за його підписом була розміщена стаття у стилі сталінського генпрокурора Вишинського, де переповідалося як я «розвалюю Комсомол і СРСР». Зрештою, як і статті у «Вечірці», цей пасквіль мав зворотній ефект ‒ саме після цієї публікації з різних факультетів до мене почали підходити однодумці, і з тих пір почалася славетна історія Української Студентської Спілки ‒ організатора відомої «Студентської революції на гранті» у жовтні 1990 р.

Про трагедію Голодомору написано вже досить багато і книжок і статей. Чому ж в назву цієї статті окрім слова «трагедія», я виніс ще два слова: відповідальність і покаяння?

Найлегша і найпростіша інтерпретація Голодомору ‒ це змова групи кремлівських керівників проти України, цілеспрямоване винищення українського селянства, як основи небезпечної для новонародженої радянської імперії українського патріотизму. І це, звісно, абсолютна правда. Біда в тому, що це лише частина правди.

Є ще інший бік правди ‒ наша (українська) відповідальність за трагедію Голодомору. Як би це не прикро було писати і усвідомлювати. Давайте почнемо з описаного прикладу по спробі організації диспуту в Університеті з приводу Голодомору. Хто намагався мене виключити з університету, Москва? Хто писав доноси і пасквілі? Хіба що народжений в Росії Сергій Кичигін підпадає під «російський слід» (до речі, мати в нього була етнічна українка). Сергій Набокін стверджував, що Кичигін був підполковником КДБ, та ,зрештою, виявилося що він був офіцером іншої радянської спецслужби ‒ ГРУ. Решта тих, хто проти нас боровся, були місцевими. І вони не лише боролися проти нас у 80-х, вони стали державною і політичною елітою вже у Незалежній Україні. Олександр Швець і Сергій Кичигін стали керівниками найчитабельніших у 90-х роках газет-«Факти і коментарі» і «Київські відомості», відповідно. Стверджують, що КДБ в Університеті (тобто структуру, яка боролася з нами) очолював Микола Маломуж ‒ в подальшому після роботи в КДБ ‒ керівник Служби зовнішньої розвідки України. Керівник всього українського КДБ Євген Марчук і взагалі став прем’єр-міністром, та ще і мав шанси стати Президентом. На моєму курсі кілька колишніх однокурсників згодом зізнавалася, що їм КДБ пропонувало «стучати» на мене. Вони, щоправда, не розповідали, чи відповідали ствердно щодо співробітництва. Та от кілька днів тому ще один мій однокурсник зізнався, що таки підписував під час навчання угоду з КДБ про співробітництво, та брав собі псевдо «Аскольд». Автор доносу на мене Дмитро Вєдєнєєв зробив чудово кар’єру як історик і як… сбушник. Автор книг по історії УПА і полковник СБУ, доктор історичних наук, найбільший зліт ‒ під час правління Януковича ‒ став заступником голови Інституту національної пам’яті. Щоправда, і зараз не викинутий на задвірки науки ‒ очолює журнал «Воєнно-історичний вісник». І він то якраз переді мною досі і не вибачився за свою ганебну діяльність.

Я далекий від того, щоб огульно охаювати всіх, хто проти нас боровся, всіх, хто був в КДБ зокрема, вони по-різному проявляють себе в незалежній Україні. Та якщо ви дивуєтеся, чому в окупованому Росією Криму понад 90% особового складу СБУ зрадило присязі, і перейшли на бік ворога, не забуваймо: в Україні СБУ створено не на голому місці, а шляхом перейменування КДБ.

І хто були ці люди в КДБ? Українці. Наші співгромадяни. Тисячі. Як і в Компартії. У піковий момент на зламі 80-90-х років в Компартії України було понад 2 мільйони українців. І якщо у 1988 році мене виганяли з університету за «український буржуазний націоналізм», то в тому ж році знана тепер «націоналістка» Ірина Фаріон в Компартію якраз вступала. Чи усвідомлюємо ми нашу (загальноукраїнську) відповідальність за те, що значна частина нації була кістяком людиноненависницької комуністичної системи?

А скільки українців були в Компартії України під час Голодомору? Численність КП(б)У у 30-х роках ‒ пів мільйона осіб. А ще бо-зна скільки допомагали комуністам у лавах комсомолу. А хто оспівував колективізацію? «Українська творча інтелігенція». Зараз модно згадувати про участь Олександра Довженка у військах УНР. Та що він робив після того, як перебіг на бік «червоних»? Фільм «Земля» геніальний, стверджують кіно-митці? Так, тільки водночас «Земля» ‒ комуністична агітка за колективізацію. Колективізацію, яка стала передумовою Голодомору. Чи усвідомимо ми, що улюбленець Сталіна Довженко та інші українські «митці» у такий спосіб сприяли Голодомору?

Нам подобається згадувати про те, що Микола Хвильовий і Микола Скрипник були українськими патріотами, і скоротили собі віку у 30-х, коли відчули загрозу арешту. А от що робили Хвильовий і Скрипник під час Української революції 1917-1921 рр.? Встановлювали Радянську владу. Більше того ‒ встановлювали її перебуваючи у ЧОНі ‒ предтечі ЧК-НКВД-МГБ-КДБ. Мабуть більшість військ УНР теж перейшли до червоних. Чи є їхня відповідальність за подальшу діяльність «червоних», за Голодомор зокрема?

Маємо усвідомити і нашу (загальноукраїнську) відповідальність за нашу долю, і за наші трагедії (а Голодомор ‒ це трагедія) зокрема.

Усвідомимо відповідальність, то доростемо і до покаяння. Необхідної віхи, щоби не повторювати помилки. Якби покаялися колишні кдбісти, які боролися проти нас у 80-х, то не була б новостворена СБУ продовженням КГБ, і не було б такої зради сбушників як під час окупації Криму Росією. Поки не відбувається покаяння за співпричетність до злочинів, то злочини можуть повторюватися у майбутньому.